Читати книгу - "Американська пастораль"

Сеймура? Фатальна пристрасть до своїх зобов’язань, — сказав Джеррі. — Відповідальність — це було для нього все. Він міг би грати в бейсбол де завгодно, але пішов до Упсали, бо татусь хотів, щоб син був ближче до дому. «Гіганти» пропонували йому контракт у лізі АА, він міг в один прекрасний день зіграти з Віллі Мейсом, а натомість пішов на Централ-авеню у «Ньюарк Мейд». Для початку батько кинув його на дубильню. Півроку він пропрацював у чинбарні на Фрелінгюйсен-авеню. Шість днів на тиждень ти встаєш о п’ятій ранку. Ти ж не забув ще, що таке дубильня? Це суща клоака. Пригадуєш, як інколи бувало серед літа? Дмухне сильніший вітерець зі сходу — усі дубильні пахощі витають над Віквейським парком, і дикий сморід накриває весь куток. Сеймур, сильний, як бик, розібрався з дубильнею, але далі татуньо на півроку садить його за швейну машинку — і той хоч би писнув. Просто взяв та й освоїв цю довбану техніку. Дай йому заготовки — і він пошиє рукавичку краще за будь-яку швачку, ще й удвічі скоріше. За нього вийшла б заміж будь-яка красуня, аби він захотів. А він бере й одружується з прекра-а-асною міс Двайр. Шкода, що ти їх не бачив. Кайфова парочка. Вертаються в Америку з-за кордону — від усмішок аж світяться. Вона — колишня католичка, він — колишній єврей, їдуть в Олд-Римрок будувати сімейний затишок і плекати щасливих нащадків — як же без цього! І в них з’являється на світ ота бісова душогубка.

— А що не так із міс Двайр?

— Хай би де вони жили, жоден дім їй не підходив. Скільки грошей на рахунку не мав би, їй все мало. Хочеш розвести племінних корівок? Будь ласка, ось тобі корівки. Ні, не те. Хочеш зайнятися розплідником дерев? Будь ласка, але знову не те. Тоді повіз її у Швейцарію до найкращих у світі пластичних хірургів — підтягнути лице. Бабі до п’ятдесяти — як до місяця пішки, але хоче підтяжку, і край, тож пакують валізи і летять до Женеви, до того чувака, який оперував принцесу Ґрейс. Та краще б він усе життя програв у свій бейсбол. Трахав офіціанток з Фенікса і грав першого бейсмена в «Мад-хенс». Довбана доця! Знаєш, вона заїкалася. І щоб одним махом з усіма поквитатися за своє заїкання, шандарахнула бомбу. По яких логопедах він її не водив! Вони облазили всі клініки, всіх психотерапевтів… Та що б він не робив, їй було мало. І яка віддяка? Бу-бух! Чому це дівчисько ненавидить рідного батька? Цього чудового батька, по- справжньому чудового! Вродливого, доброго, щедрого, який живе лише заради них, заради своєї сім’ї, — от за що вона його так? Наш безглуздий татуньо породив на світ такого блискучого батька, а від нього з’явилось воно — це так було задумано? Хтось поясніть мені, що це було? Така закладена природою потреба розбрату? Це через неї вона покинула Сеймура Левова і чкурнула до Че Ґевари? Ні, ні! Що ж це тоді за отрута була, що викинула цього бідаку за рамки життя і протримала там аж до смерті? Він на своє, своє власне життя мав дивитися збоку. Він усе життя поклав на те, аби подужати цей жах. І що? Як міг великий, добрий і приємний дурник на подобу мого братика протистояти бомбі? Одного дня життя почало з нього насміхатися і вже ніколи не вгамовувалося.

Більше ми цієї теми не торкалися, обмежившись тим, що встиг наговорити Джеррі (якби я захотів дізнатись більше, то мусив би щось вигадувати), бо тут до нас підійшла невисока сива дама в коричневому брючному костюмі, і Джеррі, від природи не здатний більше п’яти секунд терпіти ситуацію, коли не він володіє увагою співрозмовника, жартівливо відсалютував мені та зник, а коли я пізніше намагався знайти його, мені сказали, що він мусив їхати, щоб устигнути на літак з Ньюарка в Майамі.

Коли я вже написав про його брата — на що в мене пішло кілька наступних місяців: міркував про Шведа по шість, вісім, інколи по десять годин поспіль, міняв свою самотність на його, вселявся у його особистість, геть не таку, як моя, розчинявся у ньому, вдень і вночі намагався розібратися в цьому чоловікові, в його видимій ясноті, чистоті й невибагливості; відстежував його падіння; з плином часу робив із нього найважливішу особистість мого життя — і якраз перед тим, як я почав міняти героям імена і заретушовувати найпомітніші риси, з-за яких визирав прототип, у мене виникло зазвичай притаманне аматорам бажання послати Джеррі примірник рукопису і поцікавитись його думкою. Я придушив це бажання: майже сорок років я писав і видавався й добре знав, що такі речі слід душити в зародку. «Це зовсім не мій брат, — сказав би Джеррі. — Зовсім не схожий. Той не подумав би такого, не сказав би так», і т. д., і т. п. Так, на той час до Джеррі вже, напевно, повернулась об’єктивність, якої не було одразу після похорону, а разом з нею — і колишня в’їдливість, через яку перед ним тремтіла вся лікарня, бо він ніколи не помилявся. А ще, на відміну від більшості людей, чиї близькі стають моделями для малювання, Джеррі Левов, гадаю, не так обурився б, як порадів із моєї невдалої спроби осягнути Шведову трагедію та вже вкотре лишився б задоволений своєю проникністю.

Можлива була б і така картина: Джеррі з насмішкою гортає мій рукопис і методично, пункт за пунктом, розбиває мене вщент. Словом, нічого доброго. «Дружина зовсім не така, як тут, доця зовсім не та, і навіть з батьком накрутив. Я вже мовчу, яким ти показав мене. Але дати такого маху з батьком — це занадто. Чоловіче, Лу Левов був ще той грубіян! А в тебе якийсь хлопчик-горобчик. Він у тебе всіх зачаровує, всіх прощає. Понад нами висіло не те, що ти тут змалював, це небо і земля. То був меч. Коли гнівався, він один був закон і порядок. Ні, зовсім не схожий… ось тут, наприклад, ти наділяєш мого брата тонким розумом, чутливістю. Цей пацан свідомо реагує на свою втрату. А мій брат мав серйозні когнітивні проблеми і все сприймав не так, як воно було. Ти приписуєш йому думки, яких він зроду-віку не мав. Божечки, навіть коханку придумав! Це вже нікуди не годиться, Нате! Пальцем у небо. Ну як такий серйозний мислитель міг понавигадувати