Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Дуже шокувало ставлення Толстого до статевих стосунків. Толстой з такою люттю нападав на блуд, вдавався до таких цинічних образів у виявленні сексуальних пороків, що ставало неприємно його читати. (Згодом, коли я ознайомився з психоаналізом, я зрозумів, що лють і цинізм у боротьбі за сексуальну чистоту — це переборення своєї власної підсвідомої глибокої розбещеності.) З вимогою поставити перед розгулом сексуальних потреб якісь моральні перепони я був і залишаюсь згодний. Але коли Толстой починає виступати навіть проти статевих актів, спрямованих на народження дітей («Крейцеро-ва соната»), це виглядає страхітливим етичним максималізмом.

І нарешті, питання про Бога. По суті, у Толстого Бога немає. Є тільки Христові заповіді, а Бог у системі його поглядів — це нічим не наповнене слово. У Толстого етика, а не релігія.

Тісно пов’язана з безрелігійністю Толстого раціоналістична тенденція його філософії. По суті, Толстой є одним з останніх могікан Просвітництва, коли вірили в те, що якщо виховати людей на основі розуму, то все суспільство зміниться у бік Добра, Краси й Розуму.

Спинюся на еволюції моїх художніх смаків. У школі моїми улюбленими письменниками були М. Островський, Фадєєв, Горький-роман-тик. Вершиною художньої творчості здавалась поема Горького «Людина», написана ритмічною прозою, близькі були також його романтичні «Пісня про Сокола», «Пісня про Буревісника», легенда про Данко (цю останню я й тепер люблю). Товариш Сталін сказав, що «Дівчина й смерть» покраща за «Фауста» Гете. Раз «товариш Сталін сказав», то так воно і було. Але «Фауста» я не читав і вірив вождеві на слово, а «Дівчина й смерть» видалась нудною. Різниця смаків з «Генієм всіх народів і часів» мене засмучувала, але я втішав себе тим, що доросту до розуміння глибокої думки цього твору. «Думки» — бо нічого іншого в літературі нам не показували. «Художні особливості» тих чи інших письменників, про яких нам розповідали на уроках, означали тільки ті чи інші раціональні способи висловлення думки, були нудні й нагадували класифікацію силогізмів у логіці. Епітети, метафори, синоніми й тому подібне, здавалось, наближались до математичних понять, але в них не було загадки, задачі, яку треба розв’язати. А без задачі класифікація «художніх» особливостей зависала в повітрі, видавалась непотрібною.

У літературі я шукав тільки думку, і думку математично ясну, простішу простого. Теорія соціалістичного реалізму вимагає, по суті, того самого.

На першому курсі я прочитав Єсєніна, якого зовсім нещодавно визнали рядянським поетом. Єсенін був першим зламом у прагненні до чіткої, ясної думки в літературі. Єсєнінські метання, нерозуміння дійсності, туга за істиною були близькі нам, тим, хто увійшов у життя під знаком краху віри у наше світле суспільство.

З’явились перші оповідання Василя Аксьонова, п’єси Розова, які більш чи менш правильно змальовували наше покоління. Мене у цих творах привабив лише один феномен, який автори правильно передали, — перекручена російська мова молоді, переповнена жаргонними словами. Мене самого ця хвороба майже не зачепила, але більшість друзів перехворіло на це.

Хворобу цю пояснити було просто. Протест проти брехливої літератури, преси перейшов у протест проти самої мови, якою ця брехня підносилась. Слова «любов», «дружба», «патріотизм» і т. д. видавались наскрізь брехливими й замінювались на блатні або ж на близькі до блатних. «Погуляємо» — «прошвирнемось», «поговоримо» — «потріпаємось»… «Добрий день» передавалось словами «привітик», «хелло»; «друг» — «корєшок», «дівчина» — «чувиха». Найневинніші слова також замінялись на грубіші.

За грубим проявом ставлення до друга чи коханої приховане було цнотливе бажання зберегти свої почуття від бруду й фальшу навколишнього життя.

Почали публікувати твори Ремарка. Майже всі ми жадібно накинулись на них.

«Втрачене покоління» Заходу простягнуло руку нам, «втраченому поколінню» радянському. Відраза до державної моралі, політики, цілей і протиставлені їм елементарні людські сторони життя — чиста, несвятенницька, смутна любов, дружба, товаришування, хвороба й смерть, знову-таки очищені від словесної лузги, — все це було нам таке близьке й знайоме.

Гемінґвей, окрім «Старого й моря», тоді не сподобався. Мабуть, заскладний був. Полюбив я його лише у Київському слідчому ізоляторі КДБ у 1972–1973 роках.

Цілком новим на тлі радянської літератури видався Паустовський. Від бойової романтики Горького я перейшов до романтики ліричної. Соціалістичний романтизм — явище більш художнє, ніж соціалістичний реалізм. Закони реалістичного мистецтва вимагають адекватного відображення дійсності. Реаліст може тільки вирізнити ті чи інші сторони дійсності, опустивши інші. На романтика не накладено таких жорстких вимог. Він вільний не лише вибирати з дійсності особливо яскраві явища й образи, але й може внести у них казку, легенду, належне замість реального. Соцреаліст зображає дійсність одномірно, підтасовує її під ідейний замисел. Він вносить у цю дійсність те, що їй невластиве. Одномірність і нереальність образів не лише спотворює дійсність, але й суперечить мові і реалістичним елементам твору. У романтика всі елементи твору піднесені понад буденністю життя. Логіка й пропорції ненатуральні, але відповідають законам правдоподібності, оскільки всі елементи узгоджуються між собою за певними правилами — правилами романтичного мистецтва. Узгодженість з реальністю є, але узгодженість не з усім життям, а лише з романтичними гранями, явищами у житті. Соцреалістам вдається написати більш чи менш художній твір, коли вони відображають героїчну дійсність («Як гартувалася сталь» М. Островського, «Молода гвардія» О. Фадєєва). Але в цьому випадку вони стають, по суті, на позиції романтизму. Не випадково Ленінові не сподобався перший твір соцреалізму — «Мати». Ленін дорікав Горькому за ідеалізацію інтелігенції. Слід було б додати — і робітників.

Після Паустовського настала черга Олександра Ґріна. Зрозуміліші стали позитиви й негативи Паустовського. У нього романтика книжна. Вдались йому лише кілька оповідань («Кошик з ялиновими шишками») і окремі шматки повістей (наприклад, легенда у «Золотій троянді»). В інших творах весь час те саме негармонійне поєднання елементів реальності з «вигадкою». Сутність художнього методу Ґріна ясно викладена у «Червоних вітрилах». У героя з’являється мрія, він чекає втілення цієї мрії-казки у життя, шукає в житті цю казку або ж створює її. «Кошик з ялиновими шишками» Паустовського — один з небагатьох творів, у якому авторові вдається наблизитись до Ґріна завдяки втіленню в оповіданні саме цього принципу.

Тематика у Ґріна та ж сама, що й у Ремарка: звичайні людські почуття і стосунки — основа життя. Обидва вони відштовхуються від того, що стоїть над людиною — ідеологія, держава, Бог.

Ґрін довго залишався кумиром радянської молоді. У багатьох містах створювались клуби «Червоні вітрила». Любов до Ґріна для більшості молоді означала перший, свідомий чи несвідомий, протест проти брехні «дорослих». Ґрін — це дитинство, чудом