Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Я жив на острові вже тринадцять днів, за цей час я побував на кораблі одинадцять разів і перевіз на берег усе, що тільки могла перетягти одна пара рук. Я певний, що, коли б тиха погода тривала далі, я перевіз би частинами весь корабель; але, готуючись до дванадцятого рейсу, я помітив, що знімається вітер. Проте, дочекавшись відпливу, я все-таки вирядився на корабель. Під час попередніх рейсів я так ґрунтовно обшукав нашу каюту, що мені здавалось, ніби там нічого вже не зосталось. Але цього разу я вперше помітив шифоньєрку з двома шухлядами — в одній були три бритви, великі ножиці і з півдюжини добрих ножів та виделок, а в другій — гроші, частково європейською, частково бразильською срібною та золотою монетою, кілька іспанських доларів, а всього до тридцяти шести фунтів стерлінгів.

Я посміхнувся, побачивши ці гроші. «О, непотрібний мотлох! — сказав я вголос. — Навіщо ти тепер? Ти не вартий навіть, щоб підняти тебе з землі. Один із цих ножів вартий усієї купи. Я не знаю, що з тобою робити; так залишайся ж там, де лежиш, і йди на морське дно, як створіння, чиє життя не варто рятувати!» Однак, роздумавшись, я взяв їх і, загорнувши в шмат парусини, хотів був спорудити новий пліт. Та поки я збирався, нахмарило; вітер, що дув з берега, почав міцнішати і за чверть години став зовсім свіжим. Мені спало на думку, що при береговому вітрі пліт мені непотрібний, і що треба поспішати на берег, поки море ще не дуже розбурхалось, бо інакше я й зовсім не зможу вибратись. Отож я кинувся у воду й поплив. Чи то через вагу речей на мені, чи то через противну хвилю, в мене ледве вистачило сил перепливти невеличку смугу води, що відокремлювала корабель від бухточки. Вітер швидко міцнішав і ще перед початком відпливу перейшов у справжню бурю.

Але на той час я був уже вдома, в своєму маленькому наметі, де й лежав цілком безпечно з усіма моїми скарбами. Цілу ніч дув міцний вітер і, коли на ранок я визирнув із намету, — горе! — корабля не було вже видко. Це трохи вразило мене, але я потішив себе думкою, що я, не марнуючи часу й не шануючи сил, добув звідти все, що могло мені придатись, і коли б я навіть мав більше часу, мені однаково майже не лишалось уже чого брати.

Я не думав більше ні про корабель, ні про те, що на ньому лишилось, хоч вітер міг іще пригнати до берега деякі уламки. Так воно після і сталося, але всі ті речі були для мене малокорисні.

Тепер мене страшенно хвилювало питання, як убезпечити себе від дикунів, якщо вони з’являться, та від хижаків, коли вони водяться на острові. Я дуже довго думав, як це робити і як найкраще влаштувати своє житло: чи викопати печеру, а чи розкинути великий намет та добре його укріпити — й вирішив зробити й те, і друге. Розповім тут, як це я робив, і опишу моє житло.

Я скоро переконався, що обране мною місце не годиться для житла: то була низина біля самого моря, з багнистим ґрунтом і, напевне, шкідлива для здоров’я. А головне, не було поблизу прісної води. Зваживши все це, я вирішив пошукати іншого місця, здоровішого й придатнішого для житла.

Разом з тим я хотів додержати кількох умов, конче для мене потрібних: по-перше — здорова й прісна вода, про що я вже згадував; по-друге — захисток від спеки; по-третє — безпека від хижаків — людей чи звірів і по-четверте — вигляд на море, щоб не втратити нагоди визволитись, коли б Бог послав який корабель. А кидати надію на визволення мені все ще не хотілось.

Шукаючи підхожого місця, я нарешті знайшов невеличку галявину на схилі високого горба, що спускався до неї крутою стіною, так що зверху мені ніщо не загрожувало. З цього боку в скелі була невелика заглибина, ніби вхід до печери, хоч насправді ніякої печери чи проходу в скелі не було.

На цій зеленій галявині, перед самою заглибиною, я вирішив розкинути свій намет. Площадка мала завширшки не більше як сто ярдів[29], а завдовжки — приблизно вдвоє більше, а в мене перед дверима розлягався немов моріжок. В кінці галявини гора дуже нерівно спускалася в низину, до моря. Лежала ця площадка на північно-західному схилі гори й була в холодку цілий день, поки сонце не досягало південного заходу, де воно сідає в тих краях.

Перше ніж розкинути намет, я обвів перед заглибиною півколо, ярдів з десять радіусом і з двадцять — діаметром від початку до кінця.

У це півколо я понабивав у два ряди міцних кілків, загнавши їх так глибоко в землю, що вони стояли твердо, як палі. Верхні кінці кілків я загострив. Частокіл вийшов щось із п’ять з половиною футів заввишки, а між обома рядами кілків було не більше як шість дюймів[30].

Проміжки між кілками я заповнив до самого верху кусками каната, нарізаними на кораблі, поклавши їх вряд один на один. Зсередини я укріпив огорожу рядом підпорок із кілків на два з половиною фути завдовжки. Огорожа ця вийшла така міцна, що ні людина, ні звір не могли б ні пролізти крізь неї, ні перелізти її. Ця робота відібрала в мене багато часу та праці; найважче було рубати в лісі палі, переносити їх на площадку та забивати в землю.

Вхід туди я зробив не через двері, а короткою драбиною через частокіл. Увійшовши до себе, я забирав драбину; я гадав, що таким чином укріпився й цілком відгородився від усього світу. Тепер я спокійно спав уночі, чого в інших умовах не міг би робити, а проте, як виявилось пізніше, всі ці запобіжні заходи проти ворогів були непотрібні.

Працюючи без краю й над силу, я перетягав до себе, в цю загорожу чи фортецю, всі свої багатства: