Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Розважно зміркувавши, що не час

Тривожити жахливу Всемогутність

На Небесах. Бо сатанинський дух

Нікого не боїться, крім Творця.

Втрьох рушили на Захід. Саме там

Зустрілися загони вартових

І вишикувані в строю чекали

Наказу. Враз озвався Гавриїл:

«Ви чуєте? Все ближче й ближче кроки

Сюди ідуть Зефон з Ітуриїлом,

Між ними – третій. Царственно-велична

Похмура постать і тверда хода

Зухвало сповіщають: се Князь Тьми

З лихими намірами. Тож тверді

Й несхитні будьте з ним». Тут Гавриїлу

Прибулі ангели доповіли,

Хто з ними, де ховався, що робив,

Як викритий. На нього позирнувши,

Суворий Старшина спитав: «Чому

Ти, Сатано, порушуєш границі,

Покладені зухвальству й непокорі?

Чому перечив варті сих слухняних,

Що вільно залишились вірні Богу

І мають право запитать тебе,

Для чого ти втручаєшся у сон

Істот щасливих у Раю Господнім?»

На те насупив брови Сатана

Й зневажливо промовив: «Гавриїле!

На Небесах тебе вважали мудрим.

Я згоден з тим. Але в твоїх питаннях

Чого-чого, а мудрости нема.

Хіба хто полюбляє власні муки?

Хіба не хоче вирватися з Пекла?

А вирвавшись – хіба не утече

Од місця мук подалі? От і я

Прибув сюди полегшення шукати

Тобі на диво, бо живеш в Добрі

І Зла не пробував. Хіба ти здатен

Перечити Творителеві тюрм

Чи змусити Його, щоб замикав їх?

Я відповів. Що кажуть сі – все правда.

Я тут насильств чи шкоди не чинив».

Глузливо посміхнувшись, Гавриїл

Йому на те: «Не треба Небесам

Твоїх порад, кого вважати мудрим,

Бо через власну дурість ти вже раз

Упав у Пекло. Через неї знову,

Небес не поспитавши, втік сюди,

Ще й сумніваєшся, чи досить мудрі

Ті, хто питає, нащо ти вчинив так.

Ото розумний: вибрався із Пекла.

Та не втечеш від Божої покари.

Вона паде на тебе семикратно

І пожбурне у ще жахніше Пекло

Премудрого, щоб тямив: непокору

І в Пеклі, й поза Пеклом – скрізь карає

Всевишній. А, до речі, ти тут сам?

Де ж воїнство твоє? Чом не втекли

Усі? Чи в Пеклі тім ти слабкодухий,

Став відступником?» Сатана суворо

Насупився: «Ні, нам болить усім.

І не сховавсь од Пекла я, хоч сим

Мене шпигаєш. Я у чесній битві

Долав своїх князів і їх війська

Й не похитнувсь, коли на допомогу

Своїм нікчемам Бог послав громи.

А ти балакаєш собі на вітер,

Як ваші недотепи, бо не знаєш,

Що вірний вождь не віддає війська

Звитяжцю на поталу, а рушає,

Рятуючи своїх, шукать доріг

Для дальшої борні. Я сам здолав

Безодню Хаосу. Летів сюди

Розвідувати Світ Новий, бо Пекло

Про нього повниться чутками. Треба

Нам, караним, сей Новотвір освоїть,

Хай не для нас сотворений: сю Землю

Й довкілля її лагідне. А ви,

Зі страху влесливі низькопоклонці, —

Ви лиш виспівувати гімни здатні».

Йому Небесний Воїн відповів:

«То запевняєш, що тікав од болю,

А то – на вивідки сюди летів,

Як вельми вірний вождь. Ні, Сатано,

Ти брешеш. То не вірність, а наруга

Над вірністю докупи вас звела

В диявольську потвору бунтівничу,

В якої тулуб гідний голови.

Для тебе доблесть – зраджувати Бога,

Облудний лицеміре. Ще й борцем

За волю прикидаєшся! Той самий,

Хто в Небесах перед Усеверховним

Найбільш вислужувався. А чому?

Бо вже тоді плекав таємну мрію

Про всеверховність. Забирайся геть

Туди, відкіль утік! Через годину,

Якщо бува ти з’явишся в Раю,

Ми виволочимо тебе в кайданах

У саме Пекло; прикуєм навіки

Й надійніше замкнем пекельні брами».

Так він погрожував. Тут Сатана

Скипів од люті: «Служко! Ти мене

Собі за в’язня маєш?! У кайдани,

Тюремний стороже, закути хочеш?

Знай, посіпако ниций, гордий тим,

Що в супрязі з подібними гарцюєш

В міжзоряному просторі: як тільки

Торкнеш мене, то хай би й Цар Небесний

Допомагав тобі – моя правиця,

Тяженна, скрушить і тебе, і цих!»

Коли те мовив, ангельські загони,

Сріблисті, спалахнули враз червоно

Й суворо оточили Сатану,

До бою наїжачивши списи, —

Неначе стиглий лан гостроколосий,

Що схвилював од вітру, а господар

Став у задумі: скільки то зерна

Вродило? Скільки звіється полови

В час обмолоту? …Гордий Сатана,

Оточений, погрозливо розрісся

У гніві, наче Тенериф чи Атлас,

Поставою могутньо-непохитний.

І зблиснули сліпуче в піднебессі

Його шолом, і щит, і довгий спис.

У мить наступну вибухнув би бій,

Що збурив би не тільки Рай і Землю,

А й зоряні огроми і – хто зна? —

Змішав би у вогненній веремії

Стихії Всесвіту. Проте Всевишній

Сього не допустив. Серед сузір’їв

Між Дівою і Скорпіоном зблиснув

Знак рівноваги – срібні Терези —

І нагадав: усе, що творить Бог

Земне й небесне, царства, війни, долі, —

Виважується мудрістю Творця!

Чи буде бій? На шальки Терезів

Те кинуто, і міра Сатани

Метнулася угору. Гавриїл,

Се спостерігши, так сказав Врагу:

«Твою я знаю силу. Ти – мою.

Мені й тобі дав силу наш Творець

Всевладний – то й хвалитися негоже

Нікому, хоч тепер я маю владу

Стоптать тебе. По глянь-но вгору. Бачиш?

Тебе там зважено. Ти – як пір’їна».

Поглянув Сатана на Терези,

Не мовивши ні слова, одвернувся,

Крізь зуби процідив прокляття й щез.

Услід за ним пощезли тіні ночі.