Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

На жаль, я зовсім не хотіла відпочивати від офісу чи міської метушні. Те, чого я хотіла, це швидше закінчити всі справи тут, поїхати до мами і насолодитися своїм життям, що витікає крізь пальці.

Звичайно ж, про свої переживання я нічого не сказала Дімі і відразу ж попрощалася з чоловіком, бажаючи буквально на крилах дістатися до свого дому. Мені потрібно було поквапитися і за дві години знайти все необхідне для поїздки, а після повернутися назад в офіс. Утім, трохи подумавши, я егоїстично вирішила не повертатися в офіс і почекати начальника на службовій машині вдома. Усе-таки, як він і сказав, я все одно поїду, з речами чи без них.

Відчувши себе трохи спокійніше, я хитро скривила куточки губ. Незрозуміло тільки, чому я раніше ніколи не використовувала подібні методи боротьби з начальником? По суті, я і його слів не порушу і зможу спокійно, не поспішаючи і не бігаючи навколо, немов очманіла, все зробити. Та це просто мрія будь-якого співробітника, не інакше!

Опинившись удома і розсудливо постановивши, що речі можуть знадобитися різні, я швидко зібрала валізу. Звісно, я не набирала купу непотрібного мотлоху, щоб змінювати вбрання щогодини, але також і не образила себе. Чого соромитися, у мене навіть час залишився, щоб душ прийняти і чашку кави в тиші випити.

Почувши дзвінок у двері, я разом із чашкою пішла їх відчиняти, побачивши не дуже задоволеного начальника. Що ж, дві години минуло, він буквально містер пунктуальність.

– Я тобі дзвонив.

– У мене щось не так із телефоном, він увімкнений, – залишивши двері відчиненими і підійшовши до столу, щоб узяти телефон, я визирнула в коридор і помахала ним начальнику. Природно, у мене була відкрита стрічка новин у соціальних мережах, яку я до цього переглядала, і жодного пропущеного дзвінка.

Взагалі, як не подивися, але мій телефон за якимось вибірковим принципом працює. Хоче – працює, не хоче – не працює. Загалом, мені його позиція зрозуміла, тільки б він працював, коли я мамі дзвоню, в іншому мене все влаштовувало.

– Чому не купила новий телефон? – Зайшовши у квартиру, поцікавився Олександр Миколайович, з цікавістю дивлячись по сторонах.

– Ви дали мені всього дві години, – нагадала з часткою мстивого задоволення і пішла на кухню, мити чашку.

– А каву пити в тебе був час? – Запитав чоловік, притулившись до одвірка і спостерігаючи за мною.

– Здається, я не запрошувала вас зайти.

– Зубки показуєш?

– Звісно. Я у себе вдома, маю право.

– Зроби і мені кави.

Оторопівши на секунду, почувши цей «наказ», я розвернулася і одразу ж побачила начальника, який привільно розсівся на моєму дивані. Тепер він, здається, взагалі нікуди не поспішав! Крутив головою, немов квартири-студії ніколи не бачив, чесне слово. Хоча, може, він уже давно такої маленької квартири не бачив, заробивши свої статки.

– У тебе тут затишно.

– Дякую. Яку вам каву?

– Американо.

Увімкнувши кавову машину, я стала чекати, коли приготується напій начальника, тихо зітхаючи. У мене було відчуття, що навіть моя квартира більше не була моїм особистим місцем сили. І це відчуття, чого брехати, мені зовсім не подобалося. Але ж Олександр Миколайович, окрім мами і кількох подруг, єдиний «гість», який був у мене в квартирі.

– Не подобається моя компанія? – Почула я тихе запитання біля самого вуха і поїжилася від несподіванки. Навіщо ж так підкрадатися?

– Усе нормально, – збрехала, навіть не почервонівши, мило посміхнувшись.

– Мені теж подобається бути з тобою удвох.

– Олександре Миколайовичу!

– Вважай, що я пожартував, – усміхнувся чоловік, показуючи свої білі зуби.

– Ви так і не сказали мені, куди ми їдемо? Це новий об'єкт чи той, над яким ми працювали останні кілька місяців? – Запитала, передаючи начальнику чашку і відходячи на кілька кроків.

– Новий об'єкт, – вдихнувши аромат кави, відповів він. – Ми поїдемо в Закарпатську область. Є один проект, ми будуватимемо базу відпочинку.

– Базу відпочинку?

– Уже зацікавилася? Хочеш залишитися на роботі й допомогти мені?

Промовчавши у відповідь, я перевірила знову, чи все взяла, а потім почала безцільно дивитися у свій телефон, чекаючи, коли Олександр Миколайович доп'є каву. Звісно, моя мовчазна відповідь була зрозуміла одразу. Та й що я могла зробити? Правда, в цій поїздці має бути багато красивих місць, яких я ще не бачила. Можливо, навіть вдасться побачити якісь особливі обряди гуцулів або щось на кшталт цього. До того ж, я ніколи не їла їхню автентичну кухню, тому вже чекала на цю поїздку.

– Гаразд, не варто більше чекати, нам довго доведеться їхати, – помивши за собою чашку, кивнув Олександр.

Не затримуючись більше ні секунди, ми одразу ж вийшли з квартири і поспішили до машини з водієм. Щоправда, навіть у дорозі ми не розслаблялися і точно кілька годин провели за роботою, перевіряючи документи через планшет і працюючи в мовчазному взаєморозумінні. Як і казав начальник, роки спільної роботи дали свої плоди і ми могли без жодних проблем працювати в будь-якому місці. Боюся, навіть якби у мене була можливість погодитися на його пропозицію, то в спальні ми також документи перевіряли б в мовчазному взаєморозумінні, точно закінчені трудяги.

Щоправда, в якийсь момент я реально не витримала такої інтенсивної роботи і сама не помітила, як просто заснула з планшетом у руках. При цьому снилося мені щось воістину неймовірне, що тільки сильніше виснажило мене, коли я прокинулася.

– Що...

Різко підскочивши, вдарившись головою об дах машини, я тупо дивилася на коліна начальника, переводячи погляд іноді на його обличчя. Як так взагалі вийшло, що я спала в нього на колінах? Зрештою, треба дотримуватися хоч якихось правил пристойності та субординації між начальником і підлеглою! Утім, обурюватися я могла тільки в бік своєї підсвідомості.

– Ми майже на місці, потерпи трохи, – попросив спокійно чоловік, починаючи масажувати рукою свою ногу.