Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Віддати її чужим людям? Лише через мій труп!

Сестра Кебот, зіткнувшись із рішучим опором Рози, зрештою роздратовано зітхнула.

— Як знаєте. Її злидні будуть на вашій совісті. Я не маю на це часу. Не сьогодні, коли бідолашна Аґнес... — вона важко ковтнула, потім подивилася на робітника, який усе ще чекав з тілом Аурнії на возику. — Забирай її.

Усе ще міцно притискаючи Меггі до грудей, Роза вийшла з палати і пішла за робітником на подвір’я. Там, під жовтим світлом його лампи, вона спостерігала, як Аурнію було покладено до соснового ящика. Вона дивилась, як робітник забиває цвяхи, молоток лунав наче пістолетні постріли, і з кожним ударом вона відчувала, що цвях входить у її власне серце. Коли домовину було запечатано, чоловік підняв лампу і нерозбірливо нашкрябав вугіллям на кришці: «А. ТЕЙТ».

— Просто щоб не переплутати, — сказав він, розпрямився і подивився на Розу. — Вона буде тут до опівдня. Домовся про похорон до того часу.

Роза поклала руку на кришку.

Я знайду спосіб, люба. Я поховаю тебе пристойно.

Вона огорнула хустиною себе і Меггі й вийшла з лікарняного подвір’я.

Дівчина не знала, куди йти. Звісно ж, не до орендованої кімнати, яку вона ділила з сестрою та Ебеном. Вірогідно, він був зараз там, відсипався після рому, а вона зовсім не бажала стикатися з ним. Вона поспілкується з Ебеном уранці, коли він протверезіє. Її свояк не мав серця, але був розсудливим. Він мав піклуватися про свою справу і підтримувати репутацію. Якщо про нього підуть недобрі плітки, то дзвіночок над дверима його кравецької майстерні замовкне. Роза думала, що вранці вони порозуміються, і він пустить до себе їх обох. Зрештою, вона його донька.

Але цієї ночі вони не мали місця для ночівлі.

Її кроки сповільнилися, потім вона зупинилась. Втомлена, стояла на розі вулиць. За звичкою Роза крокувала у знайомому напрямку, але тепер вона поглянула на вулицю, якою йшла раніше цього вечора.

Повз них проїхала карета Дірборна, яку тягнув кінь з глибокою сідловиною, що низько нахилив голову. Навіть такий бідний віз із розхитаними колесами і залатаним тентом був для неї недосяжною розкішшю. Вона уявила себе, нудьгуючу, з втомленими ногами, що підперті маленьким ослінчиком, захищену від дощу та вітру, у тій кареті, що везе її, наче королівську особу. Але коли екіпаж проїхав, Роза побачила знайому фігуру, яка стояла на протилежному боці вулиці просто навпроти неї.

— Ви чули новину, міс Роза? — спитав Тупий Біллі. — Сестру Пул убито просто у лікарні.

— Так, Біллі, я знаю.

— Кажуть, їй повністю розпороли живіт, ось так, — він показав пальцем на собі, як саме, — мечем відрубали голову. І руки також. Троє бачили, як він зробив це, а потім полетів геть, наче великий чорний птах.

— Хто тобі це розповів?

— Місіс Даркін у стайні. Вона чула це від Краба.

— Дурний твій Краб. І ти за ним дурниці повторюєш. Негайно припини!

Він замовк, і Роза зрозуміла, що своїми словами зробила хлопцеві боляче. Його ноги ледве пересувались бруківкою, наче до них причепили два велетенські якорі. З-під насунутого на очі кашкета стирчали великі, як чайні блюдця, вуха. Бідолашний Біллі ображався так зрідка, що неважко було забути — навіть його можна поранити.

— Вибач, — сказала дівчина.

— За що, міс Роза?

— Ти лише розповідав мені те, що чув. Але не все, що ти чуєш — Божа правда. Деякі люди брешуть. Деякими керує диявол. Не треба вірити всім, Біллі.

— Звідки ви знаєте, що це брехня? Те, що сказав Краб?

Вона ніколи раніше не чула такого роздратування у його голосі і мала спокусу сказати йому правду, що вона була серед тих, хто знайшов сестру Пул. Ні, краще промовчати. Шепни зараз слово у вухо Біллі, і до завтра невідомо як перекрутять усе, що ти сказала, і яку роль у цій історії ти відіграватимеш.

Краще, щоб про мене менше патякали.

Роза продовжила йти тими ж вулицями, дитина все ще солодко спала у неї на руках. Краще провести ніч у знайомій місцевості. Можливо, місіс Комбс, яка живе далі по вулиці, дозволить їм з Меггі переночувати у неї на кухні бодай сьогодні. Роза подумала, що могла б заштопати її старий плащ з купою дірок. Це було б платнею за місце на кухні.

— Я розказав Нічній варті про все, що бачив, — сказав Біллі, танцюючи на вулиці позаду неї, — я був надворі, ви знаєте, шукав Спота. Я пройшов вулицею разів десять у кожен бік, і ось чому у варті сказали, що зі мною добре розмовляти.

— Так і є.

— Мені шкода, що вона померла, бо тепер вона не посилатиме мене виконувати її доручення. Не даватиме пенні кожного разу, але й останнього разу не дала. Це нечесно, правда? Я не сказав цього Нічній варті, бо тоді вони б подумали, що це я її вбив через це.

— Ніхто такого про тебе не подумає, Біллі.

— Завжди треба платити людям за їхню роботу, але того разу вона не заплатила.

Разом вони проходили повз темні вікна, повз мовчазні будинки. Роза подумала, що вже так пізно і всі вже поснули. Окрім них. Хлопець був поруч весь час, доки вона нарешті не зупинилась.

— Ви заходите? — спитав Біллі.

Дівчина подивилась на прибутковий будинок місіс О’Кіф. Її втомлені ноги самі привели Розу до цих дверей, у які вона так багато разів заходила раніше. Нагорі ще стоїть її ліжко у ніші, відгородженій завісою від кімнати, де жила Аурнія з Ебеном. Тонка завіса зовсім не стримувала звуків, які лунали з іншого ліжка. Кряхтіння Ебена під час близькості з її сестрою, його хропіння, його ранковий кашель. Вона пригадала, як його руки обмацували її цього вечора і, здригнувшись, повернулась і пішла геть.

— Ви куди? — здивувався Біллі.

— Я не знаю.

— Ви