Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Після того, що сталося з Кайлом, Том не дозволяв собі ризикувати.

Асистента відправили додому, перед тим він провів увесь день у відділенні невідкладної допомоги. Його накачали антибіотиками широкого спектра дії, але ні антибіотики, ні будь-що інше не допоможуть проти деяких патогенів, які могли потрапити в його кров із голкою. Результати деяких тестів Кайл отримає за кілька днів, але для інших знадобиться значно більше часу. Минуть місяці, поки він напевно дізнається, чи був інфікований.

— Голки були встромлені вістрями назовні, так, щоб кожен, хто доторкнувся б до тіла, майже напевно на­штрикнувся б, — продовжував Том. Видно було, як він собі докоряє. — Це моя провина. Не можна дозволяти сторонньому займатися останками.

— Ти не можеш себе звинувачувати, — заперечив я. — Звідки ти мав знати, що трапиться.

Ґарднер скоса глянув на мене, моя присутність його не тішила, але він тримав цю думку при собі. Том чітко дав зрозуміти: я маю право бути тут, нарівні з ним, і поранитися ми могли обидва.

Якби Том не поспівчував Кайлові, так і було б.

— Вина лежить тільки на тому, хто все це вчинив, — відрізав Ґарднер. — Щастя, що більше ніхто не постраждав.

— Розкажіть це Кайлові, — у Тома під очима проступили кола від утоми, він знову втупився у банки зі зразками. — Ви вже з’ясували, чий труп був у труні?

Ґарднер перевів очі на тіло, що лежало на алюмінієвому столі. Перш ніж Том заходився виймати голки, ми ретельно обмили труп шлангом, змивши найгіршу рідину, що утворилася під час розпаду. Сморід послабшав проти того, коли вперше відкрили труну, але все одно відчувався.

— Ми працюємо над цим.

— У похоронному бюро мають щось знати! — запротестував Том. — Що на це каже Йорк?

— Ми все ще його допитуємо.

— Допитувати його? Боже всемогутній, Дене, мало того, що в могилі було не те тіло, хтось устромив туди тринадцять підшкірних голок, коли воно перебувало у Стіпл-Гілл! На біса, як це могло статися, а Йорк нічого не знає?

Обличчя агента БРТ спалахнуло:

— Я не знаю, Томе. Саме тому ми його й допитуємо.

Том глибоко вдихнув:

— Вибач. Довгий був день.

— Забудь. — Ґарднер, здавалося, пошкодував про свою нестриманість, обперся на робочий стіл позаду, потер потилицю. Частина напруги в секційній залі, здається, зникла. У яскравому світлі маніпуляційної лампи видно було, як він змінився з лиця. — Йорк стверджує, що місяців вісім тому найняв людину на ім’я Дуайт Чемберс. За його словами, хлопець був просто знахідкою: наполегливо працював, прагнув учитися, не відмовлявся працювати понаднормово. Аж якось не вийшов на роботу. Йорк стверджує, що більше ніколи його не бачив. Він наполягає, що саме Чемберс проводив поховання Вілліса Декстера, підготував тіло та запечатав труну.

— І ти йому віриш?

Ґарднер слабко всміхнувся:

— Я нікому не вірю, ти це знаєш. Йорк хвилюється, але я не думаю, що це через убивства. На Стіпл-Гілл панує безлад. Ось чому він так хотів допомогти нам, сподіваючись, що як він поводитиметься добре, то ми заберемося геть. Судячи з усього, він роками намагається втриматися на плаву. Економить на матеріалі, наймає тимчасових працівників, щоб знизити витрати. Без податків, без медичного страхування, без запитань. А це означає, що немає жодних записів про робітників.

— Є якісь докази існування того Дуайта Чемберса? — я й забувся, що я тут на запрошення і що краще мовчати. Ґарднер, здається, не хотів відповідати, але Том підтримав мене:

— Це законне запитання, Дене.

Ґарднер зітхнув:

— Співробітники похоронного бюро наймаються й звільняються так часто, що Чемберс був лише одним з багатьох. Виявилося важко знайти когось із «довгожителів», які б його пам’ятали, але ми таки опитали двох. Опис вони дали дуже розпливчастий, та він збігається з тим, що ми отримали від Йорка. Білий, темне волосся, вік — від двадцяти п’яти до сорока.

— Це підходить Віллісові Декстеру? — запитав я.

— Це підходить половині чоловіків у Теннессі. — Ґарднер машинально вирівняв коробку з мікроскопічними скельцями на краю робочого столу. Спіймавши себе на цьому русі, відійшов і склав руки. — Ми розглядаємо можливість того, що Декстер і Чемберс можуть виявитися однією людиною. Декстеру могло вистачити талану очолити власний похорон, а також інсценувати власну смерть. Згідно з висновком розтину, він помер від важкої черепно-мозкової травми, коли його автомобіль врізався в дерево. Інших транспортних засобів не було залучено, а в його організмі виявили достатньо алкоголю, щоб коня звалити. Вважалося, що він просто втратив контроль.

— Але? — запитав Том.

— Але… автомобіль загорівся. Тіло впізнали тільки за особистими речами. Тому цілком можливо, що під час звичайного розтину трупа не були враховані расові ознаки. А родини Декстер не мав, тому похорони були всього лише формальністю. Закрита труна, без бальзамування.

Не перший випадок, коли спалену машину використовують, щоб приховати особу трупа. Але щось тут не сходилося.

Том, очевидно, теж так думав. Він подивився на тіло, що лежало на столі.

— З того, що я бачив досі, тіло не здається мені спаленим. А тобі, Девіде?

— Я б так не сказав, ні. Хоча розкладання могло певною мірою замаскувати ушкодження, на тілі не виявлено жодних ознак сильного теплового впливу. Кінцівки не підтягнуті до «боксерського присіду», характерного для смертей від пожежі, і хоча їх можна силоміць випрямити при похованні, усе одно мали б бути деякі зовнішні ознаки.

— Тоді, можливо, він отримав поверхневі опіки, тільки обпалив шкіру, — припустив Ґарднер. — Річ у тім, що Вілліс Декстер досі вважається зниклим безвісти, і поки ми не матимемо доказів, що цей чоловік мертвий, він під підозрою.

Майже автоматично я відповів:

— Якщо це Декстер, то я не бачу сенсу.

— Даруйте?

Кажи вже, як почав. Пізно давати заднього.

— Якщо Декстер хотів, щоб усі думали, що він мерт­вий, чому було не влаштувати кремацію замість поховання? Навіщо все так ускладнювати, а потім