Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Господи помилуй!

— І справді, тільки милість Усевишнього нам допоможе, — кивнув проповідник, перехрестився та здійняв руки до неба. — Куди не глянь, дуби ті чорні ростуть, землю нашу корінням темним отруюють, а ночами навколо них нечиста сила збирається, шабаші влаштовує!

Людей навколо нього купчилося дедалі більше.

— Насолоджуєшся виставою? — поцікавилася Майя.

Він занадто захопився і не почув, як вона підійшла. У темному костюмі, волосся зібране у строгий вузол. Прекрасна й недосяжна.

— Це ваш? — спитав Пилип, наче вони бачилися востаннє вчора, а не багато місяців тому.

— Не можу знати, — Майя подивилася йому в очі. — Ти прибув з питаннями, Пилипе, але в мене немає відповідей. Мене відрізали від усього. Вибач за довгу дорогу, проте вона була марною.

— Що сталося?

— На початку літа, — почала Майя, — Кривденко провів грандіозну реформацію під гаслом боротьби з інфільтрованими ворожими агентами. Чимало голів полетіло у високих кабінетах. Мені пощастило, якщо можна так сказати: на службі залишили, але, вважай, суто номінально. Платня крапає, роботи ніякої.

— Цікаво, — Пилип задумливо потер перенісся. — Один з моїх контактів зникає, з-під іншого відбирають важіль впливу, а тебе просто позбавляють відомостей.

— Не просто позбавляють. Колегам зі мною навіть у неробочий час заборонено спілкуватися, — Майя махнула рукою. — І всі бояться цю заборону порушити, бо стільці захиталися, а кожна дупа прагне лишитися верхи. Мені тепер робочі чутки доводиться підслуховувати.

Майя невесело посміхнулася.

— Отже, вони послідовно позбуваються всіх ланок, які пов'язували з Сірим Орденом, — збагнув Пилип.

Зрозуміло тепер, чому Басюга дав це завдання.

— Кривденко давно на вас зуб точить, то й вуличному собаці відомо.

— Виходить, ти через мене маєш клопіт...

— Ледве чи причина у тобі, — перервала Майя. — Варті відоме моє минуле. Колись вони залюбки вербували всіх джур, які не пройшли ініціацію, а тепер, у світлі нових директив, я вважаюся ненадійною.

— Зрозуміло.

Майя зітхнула.

— Пилипе, хочу тебе попросити.

— Слухаю?

— Між нами... — вона похитала головою та почала знову: — Я довго чекала... Сподівалася... Марно сподівалася. Ти розумієш.

— Так.

— Треба жити далі, тому... Не приїзди до мене більше. Будь ласка.

Наче вибух! Пилип кивнув. Давно на це заслуговував.

— Хочу почати нову сторінку... — вона набрала повітря у легені. — Тому скажи чесно, бо я весь час не наважувалася спитати... Ти тоді покинув мене, бо знайшов іншу?

— Я знайшов війну, — глухо відповів характерник.

Майя закусила губу.

— Зрозуміло. Скажи на прощання, сіроманцю... Клямри на твоєму чересі — чи ти шкодуєш про цей вибір?

Йому нестерпно хотілося розповісти про все. Чим він заплатив за ці клямри, чим досі розплачується. Просто розгорнути душу перед тією, яка зрозуміє, перед тією, кого кохав...

Натомість він мовив:

— Шкодую.

Єдине, заради чого було варто ставати на цю стежку, — зустріч із тобою, додав він подумки.

— Дякую за відвертість. Щасти тобі, Пилипе, — Майя подарувала йому довгий погляд, і раптом поцілувала — коротко, наче пурхнув метелик, — та пішла геть. Назавжди.

Він мав щось гукнути їй навздогін, але слова змішалися та застрягли у горлі. Вона зникла.

Ніби розірвалася остання світла линва в житті. Серце котилося у пустку.

Тільки ти і я. Більше ніхто не потрібен.

***

Він уже не вперше супроводжував Павла, це було легко: проїхати разом до вказаного місця, де чекає гурт з кількох похмурих вершників, і на тому все. Жодного разу дорогою нічого не траплялося, але Шевальє, напевно, дуже цінував невідомий скарб своїх кур'єрів, бо щоразу опікувався ескортом. Гната ніколи не цікавило, що там у торбинці, це його не стосувалося. Треба лише проїхатися від одного міста до іншого, отримати за це дукач та й по всьому. Завдання просте, і навіть Крайці брехати не треба. Павла з усіх посланців Гнат поважав найбільше: той завжди пригощав обідом за свій кошт і розмову підтримував лише тоді, коли сіроманець був у настрої.

Як, наприклад, сьогодні.

— Скоро зав'яжу з цим усім, — зізнався сторожко Павло. — Тільки ти нікому не кажи.

— А чого так? — поцікавився Гнат.

— Одружитися хочу, почати нове життя. Зароблятиму чесною роботою.

— Грошей від чесної роботи не досить для нового життя, повір, — криво посміхнувся характерник.

— Тому й працюєш на Шевальє?

— Маю одну мрію, — відповів Гнат щиро. — А для неї потрібно чимало грошей.

— Що за мрія?

Мить він вагався — надто інтимною була ця тема — а потім вирішив розповісти. Гнат ніколи не ділився своєю мрією із кимось, але Павло був саме з тих ледь знайомих людей, яким можна довірити особистий секрет.

— Хутір хочу купити, — сказав характерник. — Біля озерця, коло лісу... Земля, хата, все як треба. Перевезу дружину з сином, винайму кілька працівників у поміч...

Щаслива Уляна біля просторого двоповерхового будинку, Остап із радісним галасом біжить пірнати до озера, надійні перевірені люди, які поратимуться по господарству, подих соснового бору на обличчі. Казкове почуття, ніби стоїш на власному острові, острові мрії... Він стільки разів малював собі в уяві, що навіть знав колір фіранок! Але чомусь описана словами мрія звучала недолуго, і Гнат знітився.

— Любиш дружину? — спитав Павло.

— Так.

— А навіщо тоді курви з «Мавки»?

— То пил, — відмахнувся Гнат. — Хтось рукою собі посмикає і йому добре, а мені жінка потрібна. Це як жерти чи спати. Я до тих дівок почуттів не маю.

На цих словах згадалася Орися, і сіроманець додав:

— Та й деякі речі краще робити з ними, а не з дружиною.

Павло замислено поскуб неголену щоку, на тому розмова урвалася. Лише на прощання потиснув руку і мовив:

— Бажаю, аби ти свою мрію здійснив. Ми обидва заслуговуємо кращого.

Дороги, запилюжені знайомі дороги перетікають одна в іншу як річки, і кінця-краю їм немає. Служба вартового нудніша, ніж здається.

Чергового спекотного ранку Гнат з'їхав до характерницького дуба, напився з джерельця біля коріння та перевів подих у затінку. Початок серпня видався щедрим на спеку і скупим на хмаринки. Тим не менш характерник не проміняв би пекло на засніжені місяці, коли до цього дуба