Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Радий це чути, — відповів Басюга. — Ти відважний та розумний лицар, брате. Я задоволений, що зумів забрати тебе до своїх лав. Панько протестував, але я був переконливішим. Підсумуємо розмову?

— Тепер працюю на вас — таємно. Для решти все по-старому. Мене вб'ють, коли я більше не зможу стримувати Звіра, — виснував Пилип.

— Хотів би я виправити «коли» на «якщо», — Немир зітхнув. — Але не буду. З поваги до твоєї мужності. Ще одне, перш ніж ти підеш...

— Слухаю.

— Раджу завершити романтичні стосунки з тією дівчиною. Заради її безпеки.

Авжеж, він знав про Майю.

— Я вже...

— Ні, — перебив Немир. — Не вдавати, що тебе вже не існує. А приїхати та особисто повідомити. При цьому мусиш зберегти її як свою інформаторку. Джерела у Таємній Варті дуже цінні.

— Таємна Варта? — здивувався Пилип. — До чого тут Майя?

— Вона почала працювати на них після початку війни. Певно, ваш роман надихнув її. Не знав?

— Майя не мала нагоди розповісти.

— Доклади зусиль, аби розбите серце не стало завадою для дружнього обміну відомостями, — цинічно завершив Басюга. — Вважай це першим дорученням.

— Слухаюся.

— І не здумай розповісти їй про Звіра. Чуєш? Вона працює на Варту. Якщо вони дізнаються про тебе... Не смій згадувати про Звіра!

Так Пилип став контррозвідником.

Олекса Воропай, який супроводжував його кілька місяців, навчив багатьох нових речей: методи викриття чужоземних шпигунів; стеження, шантаж, тортури, вбивства і перевербовка; найболючіші точки людського тіла та найефективніші методи допиту в польових умовах; рецепти виготовлення смертельних отрут, сонного зілля і пігулок, що спричиняють неконтрольовану діарею; а також дав чимало інших корисних знань.

Пилип знав, що Воропай, названий Басюгою «куратором», уб'є його за першого ж неконтрольованого обернення чи натяку на нього. Але Звір тим часом принишк,

бо я твоя частина, розумнику,

знав, коли варто зачаїтися.

Затим Воропай став їздити у власних справах і навідувався зрідка — наприклад, перевірити виконане завдання. Олекса щиро намагався потоваришувати з Пилипом, але то було марно: важко приятелювати зі своїм майбутнім катом.

Олефір відкладав побачення з Майєю, як тільки міг. Не уявляв, що їй сказати. Вперше їхав без жодного плану, сповнений лише болю.

Вона не повірила власним очам. Кинулася з обіймами, плакала, питала, куди він зник, бо його не було понад рік, вона думала, що...

— Я тепер у Таємній Варті, — шепотіла радісно. — Ніхто вже не подумає на мене, що я прихована агентка, уявляєш, тепер...

— Ми не можемо бути разом, — вичавив Пилип.

Вона спочатку не зрозуміла; він повторив крізь силу. Вона питала, чому, а він повторював, що змінився, що їм тепер небезпечно бути разом. Вона відповідала, що не боїться, їй байдуже до небезпек, вона однаково його кохає...

Коли на її очах заблищали сльози, він був на межі того, аби плюнути на всі накази Басюги і свою непохитність, впасти їй у ноги, обійняти та розповісти про своє лихо, про сховану небезпеку, про свій душевний біль і відчай... Натомість Пилип удав, наче втратив усі почуття, й торгувався за продовження дружніх стосунків, себто за право у разі потреби тягнути з неї внутрішні відомості Таємної Варти. Вона погодилася.

У дві наступні зустрічі Майя дивилися на нього з надією... Але Пилип просто отримував відповіді, за якими приїздив, та мчав геть, зціпивши зуби. Вона почувалася зрадженою, хоча ніколи цього не казала. Вона не підозрювала, що спогади про неї, як і спогади про матір, стали для Пилипа сонячними зайчиками у царстві мороку, на яке перетворилося його життя.

Наказ за наказом. Голос Звіра, що звучав дедалі частіше. Самотність. От і все.

Єдиним радощами були книги та листи старим товаришам. Ярема, Гнат, Северин, себто брат Малюк, брат Еней і брат Щезник охоче відповідали на послання, бо давня пригода після прийому до Ордену міцно спаяла четвірку разом. Але то сталося понад шість років тому, і стежки їхні давно розбіглися: Гнат завів родину та ніс варту в якомусь паланку неподалік Києва, Ярема мандрував Північним Альянсом з місією аташе, Северин служив у потойбічників і про свої таємничі справи не розповідав. Повідомлення від друзів допомагали Пилипу триматися, до часу відганяли морок приреченості. Навіть коротке «курва, вчора напився так, що ледь не всрався» від Гната дарувало посмішку й полегшувало кайдани прикрої самотності.

Ватага збиралася рідко, але щоразу весело — всі четверо ніби молодшали у цьому гурті, скидали вантаж прожитих років, знову перетворювалися на веселих юнаків-гуль-тіпак. Пилипу під час цих зустрічей хотілося випити, як ніде й ніколи. Проте навіть найближчі товариші не знали ані про його секрет, ані про Майю...

А він ось-ось побачить її знову. Буран долав милю за милею. Наближався Мелітополь.

Пилип уперше подумав, чи не збрехати йому про виконання завдання, так насправді й не побачившись з нею. Кожна зустріч висмоктувала сили. Щоразу, коли Пилип бачив її засмучене обличчя, то почувався останнім покидьком. Щоразу несамовито кортіло порушити наказ і розповісти правду... Але Пилип мовчав.

Характерник попередив про візит завчасною листівкою, відтак прибув до міста надвечір і чекав на місці, де вони колись познайомилися, — у парку біля пам'ятника Тимішу Хмельницькому. Купив квасу з величезної діжки, що не рухалася десятиліттями. Горлянка пересохла, як завжди перед зустріччю з Майєю. Намагаючись заглушити власні думки, прислухався до вуличного проповідника, який волав:

— Сіроманці! Де ж це бачено, люди? Ходять поміж нас, не ховаючись, удень, всі їм у ноги кланяються, наче святим!

Навколо проповідника паслося кілька роззяв.

— Бо вони державу захищають, — сказав один серед них.

— Державу захищають? Справді? От скажіть мені хтось, шановне панство, — не розгубився проповідник. — Чи хтось із вас на власні очі свідчив, як ці захисники насправжки когось боронили? Відколи це по дорогах мандрувати та по шинках пити охороною держави стало? Я от тільки бачу, як вони з чересами на пузах роз'їжджають туди-сюди і ніц більше не роблять! Якщо вони державу захищають із пивом у корчмі, то в нас таких боронителів пів країни!

Його підтримали веселим реготом. Підбадьорений успіхом, проповідник кував далі:

— Чи вони просто хочуть, аби ми так думали? Ми звикли з дитинства вірити всіляким казкам... Про Котигорошка чи Івасика-Телесика. Але ж ми дорослі люди, панове! Є Біблія, є слово Боже, і священники промовляють нам: то ніякі не захисники,