Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Часу немає, Рустем Халіл 📚 - Українською

Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Часу немає" автора Рустем Халіл. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 140
Перейти на сторінку:
і припаркувалися біля довгої двоповерхової будівлі з фасадом із блакитного скла. Можна було подумати, що то сучасний навчальний центр, аби не великі літери над вхідними дверима: «Перлинка». Едем безпомилково вгадав у ньому дитячий будинок. 

— Я скоро. Можете вибрати іншу музику, — Інара забрала із заднього сидіння гітару і відчинила дверцята, впустивши в салон аромат хвої. 

Едем десь бачив цю будівлю, ще до реконструкції, під час якої її пофарбували в колір неба: у теленовинах чи на фото в соцмережах — він не міг згадати точніше. Дитячий будинок, у якому провів своє дитинство Едем, був інакшим: масивний, цегляний, довгий — типова радянська школа. Груба мозаїка на бічній стіні підкреслювала це враження. Споруду звели не для щастя й навіть не для виховання. Холодні стіни наче казали: ти маєш відбути тут своє дитинство, пережити цей час якомога швидше, бо лише досягнувши повноліття, ти зможеш нарешті покинути ці кімнати, коридори та їдальню з поганою вентиляцією. 

Едем уникав спогадів про роки в дитбудинку, але тепер, дивлячись на сонячні відблиски на склі, він подумав, що настав час попрощатися і з цією частиною свого життя. Він дослухав «Where the Streets Have No Name» (хіба можна було не дослухати?), вимкнув програвач і вийшов з автівки. 

Довколишня тиша була оманлива. Едем прислухався. Будинок був наповнений різноманітними звуками: хтось стукав молотком, хтось заливчасто сміявся, а хтось менторським тоном передавав чужий досвід. Будинок жив. 

Власне, Едем міг і не заходити — він знав, що побачить у холі: кахляну підлогу, діжки з деревцями, фотографії на стінах, вахтера з кросвордами. Та він усе ж потягнув на себе скляні двері. 

Усе було на своєму місці — і кахлі, і діжки, і фотографії. Охоронця за тумбою не було, але телевізор, що нечутно працював, засвідчував — він повернеться з хвилини на хвилину. Крізь щілину під дверима найближчого кабінету просочувався монотонний монолог учителя. 

Аби не потрапляти охоронцеві на очі, Едем повернув на сходи й піднявся на другий поверх. Тут було тихіше. Вікна виходили на сосновий ліс. 

Едем прогулювався заплутаними коридорами чужого дитбудинку, але наче бачив себе тут — три десятиліття тому. Ось він ковзає по витертому лінолеуму, уявляючи, що він — на льодовій арені. Ось біжить наввипередки від одного кінця коридору до другого, і шлях цей такий довгий, що встигаєш зголодніти. Ось він ховається в ніші стіни від старшого хлопчиська. Ось залишає олівцем на зеленій стіні таємні знаки для друга. Може, нещасливим той час видається йому лише зараз, думав Едем, адже якщо були біг наввипередки й таємні знаки, то, певно, траплялися тоді й хороші дні. 

Він звернув за черговий ріг і наштовхнувся на хлопчиська, який, присівши навпочіпки, щось шукав під рядом табуретів. До одного з них була прихилена гітара для весняних пісень. Так ось він — друг Інари, для якого вони вибирали подарунок! Едемові стало цікаво. Було в цьому хлопчиську щось, чим він відрізнявся від інших. 

Хлопчик замружився, дістаючи потрібну йому річ із щілини, і врешті випростався з маленькою сталевою кулькою в руці. 

— Міцний, нічо собі, — сказав він, витріщившись на Едема, і кулька знову стукнула по підлозі, але цього разу була блискавично притиснута балеткою. 

Не відриваючи погляду від гостя, хлопчина підняв кульку. 

— Я Зуб, — він простягнув руку — сміливості йому не бракувало. — Але дорослі кличуть Орестом. 

Едем потиснув долоньку. 

— А чого Зуб? 

— От усім цікаво, і жоден собака не спитає, а чого мене назвали Орестом. Можу зубом розгризти банку від коли, ясно? От, навіть руку через це поранив, — він продемонстрував зап’ястя зі шрамом. 

— Зрозуміло. А я Олесь. 

— Та ну а хто ж! Вас же всі знають. А це від спінера, — Орест продемонстрував Едему кульку, сховав здобич у кишеню, умостився на табурет і взяв гітару. 

Едем прилаштувався поруч. «Приймальня» — свідчила табличка навпроти. Як він пояснить свою присутність, якщо хтось із неї вийде, він навіть не уявляв. Доведеться скористатися запаморочливою чарівністю Міцного. 

— Привезли телевізор? — хлопчисько був не з тих, хто відмовчується. 

— Який телевізор? — здивувався Едем. 

— Кольоровий, системи Telemax. 

— Я не привозив ніякого телевізора. 

— І слава Богу. Навіщо тоді питати, який саме? — слушно зауважив Орест і почав перебирати струни. — Я б дав вам пограти, але мені її щойно подарували, тому — самі розумієте. 

— Тепер ясно, чого ви з Інарою подружилися, — розсміявся Едем. 

— Інара обирає тістечко без горіхів, — розсудливо сказав Орест, нітрохи не здивувавшись, що прозвучало це ім’я. — Вона справжня. Знаєте, як перевірити справжнього друга? 

Едем повів плечима. 

— Купіть два тістечка. Одне з горіхами, друге без. Друг вибере без горіхів. А ви теж її друг? — хлопчик кивнув на двері навпроти. Стало зрозуміло, чому він сидить тут, а не на уроці. 

— Я… Це довга історія. 

— Довгі історії — нудні. Хочете, зіграю вам «Фіалку»? 

І, не чекаючи згоди, Орест заграв головний хіт гурту «Часу немає». Виходило в нього добре, робота Павла Михайловича потрапила в гідні руки. Коли дійшло до приспіву, Едем узявся підспівувати. «Одного разу Олесь Міцний написав справді велику пісню», — подумав він. 

Неясний спогад із підвалів пам’яті вколов Едема, але знову шмигнув ящіркою в морок — він навіть не встиг за хвоста вхопити. 

— Візьмете мене в гурт? — Орест і далі перебирав струни. — Мабуть, це класно — виступити на стадіоні. 

— Ні з чим не можна порівняти, — погодився Едем, довірившись досвіду Міцного. — Але навіщо тобі такі дідугани? Створиш свій гурт, крутіший. Випускатимеш свої платівки і збиратимеш свої стадіони. 

Хлопчик повів плечима. 

— Нічого цього не буде, — сказав він. 

— У мене є друг, — заперечив Едем. — Він теж провів дитинство в дитячому будинку — якщо, звичайно, можна так назвати ці роки. Це був тяжкий для нього час, але він вірив у диво. І воно одного разу сталося. Розказати тобі про нього? 

Орест навіть грати покинув — так зацікавився, але показати цього не хотів. 

— Чого ж, давайте, — з нарочитою недбалістю кинув він. 

— У дитячому будинку було адміністративне крило, заборонене для прогулянок. Але одного дня, це була субота, мій друг посварився зі своєю компанією. І втік гуляти по забороненому крилу. У всіх був вихідний, тому мого

1 ... 24 25 26 ... 140
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Часу немає, Рустем Халіл», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Часу немає, Рустем Халіл"