Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

– Еґґ така вперта, – побивалася вона. – Кидається в усе з головою. Знаєте, містере Саттертвейте, мені не подобається те, що вона, ну, вв’язалася в це розслідування. Еґґ сміється наді мною, але мені здається, що це не жіноча справа.

Сказавши це, леді Мері зашарілася. Її карі очі, добрі й розумні, дивилися на Саттертвейта по-дитячому жалібно.

– Я розумію, що ви маєте на увазі, – мовив він. – Правду кажучи, мені й самому це не подобається. Я знаю, що це просто застаріле упередження, та воно в мене є. Та все ж, – він підморгнув леді Мері, – ми не можемо сподіватися, що в таку просвітлену добу сучасні молоді дівчата сидітимуть удома, шитимуть і здригатимуться від самої думки про жорстокі злочини.

– Мені не подобається думати про вбивство, – зізналася леді Мері. – Я ніколи й подумати не могла, що вплутаюся в таку історію. Це жахливо. – Вона тремтіла. – Бідний сер Бартолом’ю.

– Ви близько його знали? – наважився запитати містер Саттертвейт.

– Гадаю, я бачила його лише двічі. Вперше десь рік тому, коли він приїздив на вікенд до сера Чарльза, а вдруге – того жахливого вечора, коли помер бідолашний містер Беббінґтон. Я була страшенно здивована, коли прийшло запрошення. Я прийняла його, бо думала, що це потішить Еґґ. У неї небагато розваг, у моєї бідашки. Мені здавалося, вона трохи пригнічена, так, ніби її взагалі нічого не цікавить, і я подумала, що великий прийом може трохи її розважити.

Містер Саттертвейт кивнув.

– Розкажіть мені про Олівера Мендерза. Страшенно цікаво, що це за один.

– Я думаю, він розумний, – сказала леді Мері. – Звісно, у житті йому було ой як несолодко.

Вона почервоніла, а потім, побачивши щиру цікавість у погляді містера Саттертвейта, повела далі.

– Розумієте, його батько не був одружений з його матір’ю…

– Справді? Я не знав.

– Тут усі про це знають, інакше я б вам не розповіла. Стара місіс Мендерз, бабуся Олівера, живе в Данбойні, у такому величенькому будинку на дорозі до Плімута. Її чоловік працював тут юристом. Її донька була вродливою й до нестями закохалася в одруженого чоловіка. Я вважаю, що той зробив велику помилку. В будь-якому разі, зрештою, після гучного скандалу, вони розійшлися. Жінка відмовлялася розлучатися. Дівчина померла невдовзі після народження Олівера. Його дядько в Лондоні взяв на себе виховання. У них із дружиною не було власних дітей. Частину часу хлопчик жив у них, частину – у своєї бабусі. Він завжди приїздив сюди на літні канікули.

Леді Мері замовкла, а потім продовжила:

– Мені завжди було його шкода, та й зараз теж. Я думаю, його надмірна пихатість – скоріше поза.

– Я не здивований, – сказав містер Саттертвейт. – Це дуже поширене явище. Якщо я бачу, що людина аж надто вже високої думки про себе і при цьому постійно вихваляється, то знаю, що в ній неодмінно ховається відчуття меншовартості.

– Це дуже дивно.

– Комплекс меншовартості – це вельми непроста річ. Кріппен[12], наприклад, безумовно ним страждав. Цей комплекс – на споді всіх злочинів, бо таким чином людина самостверджується.

– Мені це здається надзвичайно дивним, – пробурмотіла леді Мері.

Вона якось зіщулилася. Містер Саттертвейт дивився на неї майже сентиментально. Йому подобалася її граційна фігура, похилені плечі, м’який відтінок карих очей, повна відсутність косметики. Він подумав: «Певно, в молодості вона була красунею…»

Але краса її була непоказна. Не троянда, а радше скромна чарівна фіалка, що ховає свої ніжні пелюстки…

Думки Саттертвейта безтурботно ширяли над простором його юності…

На згадку прийшло кілька моментів.

Саме зараз він розповідав леді Мері про один свій роман – єдиний, що у нього був. Досить незначний за сучасними мірками, але любий серцю містера Саттертвейта.

Він розповідав леді Мері про Дівчину, про те, якою вродливою та була, і про те, як вони разом ходили дивитися на дзвоники в «К’ю». Того дня він збирався освідчитися їй. Йому здавалося (так він це сприймав), що їхні почуття взаємні. Але тоді, коли вони стояли й дивилися на дзвоники, Дівчина зізналася йому… Він дізнався, що вона закохана в іншого. Він замовчав усі свої почуття і взяв на себе роль вірного Друга.

Можливо, це й не назвеш справжньою історією кохання, але вона звучала чудово в цій вітальні з її блідо-вицвілим чинцем і крихкою, як яєчна шкаралупа, порцеляною.

Потім леді Мері розповідала про власне життя, про заміжжя, яке було не надто щасливим.

– Я була такою дурною – юні дівчата дурні, містере Саттертвейте. Вони такі самовпевнені, настільки переконані, що знають, як краще. Зараз багато пишуть і говорять про «жіночу інтуїцію». А я не вірю, містере Саттертвейте, що вона існує. Здається, нічого не застерігає дівчат про таких чоловіків. Тобто внутрішній голос нічого їм не підказує. Батьки, звісно, попереджають їх, але від цього мало користі. Страшно сказати, але мені здається, від того, що дівчині кажуть, ніби вона закохалася в поганого чоловіка, її вабить до нього ще сильніше. Їй одразу здається, наче її любов може такого чоловіка змінити.

Містер Саттертвейт повільно кивнув.

– Молоді дівчата так мало знають. А коли дізнаються більше, вже пізно. – Вона зітхнула. – Але я сама в усьому винна. Мої батьки не хотіли, щоб я виходила за Рональда. Він походив із хорошої родини, але мав погану репутацію. Мій батько прямо сказав мені, що він не той чоловік, але я не вірила. Я вірила, що заради мене він почне життя з нового аркуша…

Жінка трохи помовчала, розмірковуючи над минулим.

– Рональд був дуже незвичайним чоловіком. Мій батько мав рацію щодо нього. Я невдовзі сама все побачила. Як раніше казали, він розбив мені серце. Так, розбив. Я вічно боялася – що ж станеться тепер?

Містер Саттертвейт, який завжди цікавився долями інших людей, видав обережний співчутливий вигук.

– Дуже погано так казати, містере Саттертвейте, але коли він захворів на пневмонію і помер, це стало для мене полегшенням… Не подумайте, що я не дбала про нього, я любила його до кінця, але в мене більше не було ілюзій щодо нього. І до того ж була Еґґ.

Голос її пом’якшав.

– Вона була такою милою крихіткою. Маленька невгамовка –