Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

Бенні вигулькує за мною, коли я завантажую брудні тарілки в посудомийку.

— Здоров, Мейдей[20].

— Здоров, Беніхано[21].

— Що там на ялинковій фермі? — усмішка пробивається в його акценті, звиваючись навколо слів.

Повертаюсь до нього обличчям, спершись на раковину.

— Насправді неймовірно.

Бенні заінтригований.

— «Неймовірно»? Я уздрів ту жменю гілляччя й прикинув, що то було останнє дерево.

— Та годі, — відказую. — Визнай, важко не вболівати за аутсайдерів. Інакше те бідолашне дерево кинули б у дробильню. Ми врятували його.

Бенні допускає таку можливість, злегка вигнувши брову, а я дивлюся йому через плече, аби переконатися, що ми досі самі.

— Але ялинова ферма була неймовірною не лише через це, — замовкаю, прикусивши кінчик великого пальця. — Я розповіла Ендрю про свої почуття.

Бенні очі на лоб полізли.

— Правда?

— Тобто, — говорю, — я не сказала прямо: «Ендрю, я хочу тебе, і якби ти просто зараз зробив мені пропозицію, я б сказала „так“ без вагань». Однак ми пожартували, що цього тижня я отримую те, що хочу, і я сказала, що хочу його.

— Ого, — він плескає в долоні й притискає їх до губ.

— А ще я з роботи звільнилася.

Почувши це, Бенні здивовано робить крок ближче.

— Що зробила?

— Ага. Написала Неді замість щомісячного звіту.

— Прямо так? Прямо… зараз? Поки тебе тут не було?

— Так! І це дає стільки свободи! Справжнє одкровення. Мені доведеться шукати нову роботу, але… то й що? Що гірше могло статися?

Бенні відступає.

— Ти справді це говориш?

Я підіймаю плечі до вух, напружившись, коли озираюсь та переконуюсь, що стеля не прогинається прямо над головою.

— Ой. Згодна, це було тупо.

— Але… Що сказав Ендрю? — запитує Бенні. — Про твої почуття?

— Насправді не багато, — насуплююсь. — Не те щоб це було ніяково, але він і не видихнув із полегшенням та не сказав, що завжди відчував те саме.

Мій мозок поступово заспокоюється, що довше я перебуваю тут, а не приходжу до тями в літаку. Таке полегшення — відпускати речі відкрито, але зніяковіння проймає мене тремтінням. — Ох. А от тепер мені недобре.

— Ендрю — спокійний хлопака, — нагадує Бенні. — Його важко сколихнути.

Правда, проте…

— Він не надто красномовний.

— Він — американець із австралійською душею, — жартує Бенні. — Схильний усе пережовувати. Не проявляє надмірної реакції за раз.

Відсуваю стілець і сідаю за стіл. Бенні робить те саме.

— Може, й так, але навіть якщо він ніколи більше про це не згадає — не біда, — киваю рішуче. — Якщо я повторюватиму цю відпустку знову й знову, то просто зможу розставити все на місця бодай один раз.

— Ти не можеш стовідсотково бути певна, що повторюватимеш це знов і знов, — заперечує Бенні.

Мені й самій таке спадало на думку.

— Я пережила вже майже два дні.

Він тягнеться, щоб дати мені п’ять, але я так і залишаю його руку висіти, а потім тицяю пальцем у його долоню.

— Гей, — протестує він.

У коридорі виникає занепокоєння, коли Кайла з мамою спіймали під омелою, яка якимось чином перемістилася у вітальню. Ми з Бенні кілька митей хихочемо, почувши мамин істеричний сміх, коли Кайл по-дружньому цьомкає її.

Та повернімось до справи:

— Завтра — 22 грудня, — говорю я. — День третій.

— Хіба це погано?

— Ну, думаю, тут уже вимальовується шаблон, — починаю загинати пальці: — Спершу мене відправило в минуле до настання першої ночі. Наступного разу я протрималась до другого ранку. Є всі шанси, що дотягну й до третього дня — завтрашнього — але потім доведеться починати спочатку… Серйозно, чи може щось звучати жахливіше? Жити в часовій петлі знов і знов, і щоразу ти додаєш лише один новий день наприкінці?

Тортура.

— Не впевнений, що це — єдина можливість, — заперечує Бенні, а потім бере мене за руки. — Ти завжди так багато замовчуєш. Може, йдеться не про правильні вибори, але про те, щоб робити їх тому, що ти нарешті стаєш собою. Можливо, тобі було потрібно саме це.

— А може, річ не в мені? Не знаю, — чесно зізнаюся. — Я так втомилася весь час бути обережною.

Він відхиляється, сліпучо мені усміхаючись.

— Точно.

* * *

Ці слова відлунюють у моїх думках, коли я йду за Бенні назад у вітальню, де близнюки керують прикрашанням дерева. Кайл готує нові напої для всіх охочих, Аарон сидить на дивані в приталеному спортивному костюмі. Тато лежить на животі під ялинкою й метушиться з хрестовиною. Заходить Тео й дає мені тамблер із чистою газованою рідиною — зовсім трошки льоду — і шматочком лайма. Його вираз нерішучий і винний, ніби він відчуває початок змін між нами, але, очевидно, й гадки не має, що його спричинило.

Я не дала собі й на мить оплакати перехід наших відносин на інший рівень, як і те, що я знаю, що навіть якщо всі інші володіють розкішшю ігнорування, то я — ні. Наша помилка — і реакція Тео наступного дня — створила б розлом у цьому неймовірному колективі. Тепер питання про таке навіть не постає.

Ми дружимо все життя, а він жодного ранку не зміг мужньо підвести очі через мою відмову, коли в нього був стояк? Цей колектив пережив розлучення моїх батьків, тож я вірю, що зможе впоратися й із чимось менш драматичним, але я ніколи не хотіла сприймати цю дружбу як належне.

Я схиляюся до напою, усміхаючись.

— Це просто газована вода, — каже він дещо ображено.

— А. Дякую.

— Не хочеш пізніше трохи розважитися?

Ковтаю.

— Де розважитися?

— Внизу. Ми з Майлзом думали пограти в якісь ігри після вечері.

Це точно звучить розсудливіше, ніж я очікувала.

— В настільні чи відео?

Його це навіть не дратує.

— Які хочеш. Я тебе практично не бачу з моменту приїзду.

Ми справді лише вкорінені в дитячі звички? Щоби провести разом час, нам треба знайти, у яку б гру пограти? Це ж так очевидно.

Перш ніж я встигаю відповісти, Аарон протискується між Лізою та мамою, які розвішують прикраси:

— Цікавий вибір, — він точно щойно тренувався, бо хитається, намагаючись повісити прикрасу, й нарешті просто… ослаблено кидає її в напрямку своєї цілі, сподіваючись, що вона зачепиться за гілку. — У них зовсім не було нормальних ялинок?

— Мей захотіла саме цю, —