Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Женя сумно зітхнула.

— Це справді найліпше, що я можу зробити просто зараз.

— Дякую, — відповіла я з кислим обличчям, але дівчина всміхнулася мені й підморгнула.

— До того ж, — озвалася вона, — не треба тобі привертати занадто пильної уваги короля.

Її голос лишався легковажним, але я помітила тінь, що промайнула дівочими рисами. Женя розмашистим кроком перетнула кімнату й розчахнула двері, пускаючи всередину вихор служниць.

Вони заштовхали мене за ебенову ширму, викладену перламутровими зірками, що мала нагадувати нічне небо. За кілька хвилин я була вбрана у чисту туніку і штани, м’які шкіряні черевики і сірий плащ. Я розчаровано збагнула, що все це просто чистіша версія моєї армійської форми. На правому рукаві навіть була нашивка картографів із розою вітрів. Мабуть, усі мої почуття негайно віддзеркалилися на обличчі.

— Не те, чого ти чекала? — дещо зачудовано запитала Женя.

— Я просто думала…

А що я, власне, думала? Невже справді сподівалася, що достойна шат гришників?

— Король чекає побачити скромну дівчину, яку висмикнули з лав військових. Прихований скарб. Якщо з’явишся перед ним у кефті, він вирішить, що Дарклінґ ховав тебе.

— Чого б Дарклінґу ховати мене?

Женя здвигнула плечима.

— Щоб мати важіль. Щоб мати зиск. Хто знає? Але король… ну, сама побачиш, який він.

Мій шлунок перевернувся. Мене ось-ось відрекомендують королю. Я намагалася опанувати себе, але Женя вже підганяла мене до дверей, а потім далі коридором, попри те, що мої ноги були налиті свинцем і хисткі. Біля підніжжя сходів вона прошепотіла:

— Якщо хтось запитає, я допомагала тобі вдягнутися. Я не мала б працювати з гришами.

— Чому ні?

— Тому що дивакувата королева й її ще дивакуватіша челядь вважає, що це нечесно.

Я аж задихнулася від її слів. Образа королеви могла вважатися державною зрадою, та Женю, схоже, це не турбувало.

Коли ми ввійшли до просторої зали під куполом, там уже був цілий натовп гриш у малинових, багряних і темно-синіх шатах. Більшість із них, вочевидь, були моїми однолітками, та в кутку скупчилося кілька старших гришників. Попри сивину у волоссі та зморшки на обличчях, вони залишалися приголомшливо вродливими. Щиро кажучи, всі в цій кімнаті були такі гарні, аж зуби зводило.

— Можливо, королева має рацію, — пробурмотіла я.

— Ой, це не моя робота, — заперечила Женя.

Я насупилася. Якщо Женя казала мені правду, то це черговий доказ, що мені тут не місце.

Хтось помітив, що ми ввійшли до зали. Усі погляди прикипіли до мене, й люди зашепотілися.

Високий широкогрудий гриша в червоних шатах зробив крок уперед. У нього була глибоко засмагла шкіра, й він наче аж випромінював міцне здоров’я. Хлопець низько вклонився і сказав:

— Я Сергій Безніков.

— Я…

— Та я знаю, хто ти, — увірвав мене Сергій, зблиснувши білими зубами. — Ходімо, відрекомендую тебе. Ти підеш із нами.

Він узяв мене за лікоть і потягнув до групки Корпуснійців.

— Вона Заклинателька, Сергію, — заперечила дівчина в синій кефті, з хвилястими каштановими кучерями. — Вона піде з нами.

Натовп Етерців позаду неї схвально забурмотів.

— Маріє, — лицемірно посміхнувся Сергій, — ти ж не хочеш запропонувати їй увійти до зали з гришами нижчого рангу?

Алебастрова шкіра Марії раптом вкрилася плямами, а кілька Заклинателів скочили на ноги.

— Невже тобі потрібно нагадувати, що Дарклінґ теж Заклинатель?

— То ти тепер вважаєш себе рівнею Дарклінґу?

Марія засичала, й, намагаючись заспокоїти їх, я втрутилася:

— Чому б мені просто не піти з Женею?

Декілька людей приглушено фиркнули.

— З Краяльницею? — спантеличено перепитав Сергій.

Я глипнула на Женю, котра лише всміхнулася й похитала головою.

— Їй належить іти з нами, — запротестувала Марія, й навколо розпочалася суперечка.

— Вона піде зі мною, — пролунав низький голос, і в приміщенні запала цілковита тиша.

Я обернулась і побачила під аркою Дарклінґа, поруч із котрим стояли Іван та ще кілька гриш, яких я вже бачила під час подорожі. Марія та Сергій поспіхом позадкували. Дарклінґ оглянув натовп і сказав:

— На нас уже чекають.

У приміщені негайно запанувала метушня — гришники підвелися й стали протискатися крізь великі подвійні двері, що вели назовні. Всі вишикувалися парами в довжелезну шеренгу. Спершу Матерці, потім Етерці, й насамкінець Корпуснійці, аби гриші найвищого рангу мали можливість зайти до кімнати останніми.

Не знаючи, що робити, я застигла на своєму місці й розглядала натовп. Роззирнулася в пошуках Жені, та вона, схоже, зникла. А вже за мить поруч зі мною з’явився Дарклінґ. Я краєм ока глипнула на його блідий профіль, гостру щелепу, гранітного кольору очі.

— Схоже, ти добре відпочила, —