Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Я витріщилася на гладенькі досконалі мармурові Женині риси, раптом зрозумівши все, а заразом обурившись.

— Ти хочеш змінити моє обличчя?

— Не змінити. Просто… трохи освіжити тебе.

Я насупилася. Я чудово знала, який маю вигляд. Щиро кажучи, гостро усвідомлювала всі свої недоліки. Та мені насправді не потрібно було, щоб якась розкішна гришниця вказувала мені на них. А найгірше, що з цією метою її сюди відправив Дарклінґ.

— Забудь, — сказала я, різко зводячись на нагоди. — Якщо Дарклінґові не подобається, який я маю вигляд, це його проблеми.

— А тобі подобається, який ти маєш вигляд? — перепитала Женя з наче щирою цікавістю.

— Не надто, — кинула я. — Але моє життя вже й так зробилося достатньо химерним і без того, щоб бачити в дзеркалі незнайомку.

— Це так не працює, — заспокоїла Женя. — Я не можу змінити щось кардинально, лише злегка. Навіть зі шкірою. Зроби щось зі своїм мишачим волоссям. Я своє вдосконалила, але мені на це знадобилося ціле життя.

Я хотіла заперечити, та вона дійсно мала досконалий вигляд.

— Іди геть!

Женя нахилила голову набік, вивчаючи мене.

— Чому ти береш це так близько до серця? — спитала вона.

— А ти б цього не робила?

— І гадки не маю. Я завжди була гарною.

— І скромною?

Вона здвигнула плечима.

— Я гарна, то й що? Для гриш це не має особливого значення. Дарклінґу байдуже, яка ти зовні, його цікавить лише, на що ти здатна.

— То чому він відправив тебе сюди?

— Тому що король любить красу, і Дарклінґу це відомо. При королівському дворі найважливіше — краса. Якщо ти збираєшся врятувати цілу Равку… ну, тобі слід мати відповідний вигляд.

Я схрестила руки на грудях і визирнула з вікна. За стінами сонце освітлювало невеличке озерце з крихітним островом посередині. Я й гадки не мала, котра година і скільки я спала. Женя підійшла до мене.

— Ти ж знаєш, що не потворна.

— Дякую, — уїдливо озвалася я, продовжуючи розглядати лісисті околиці.

— Просто здаєшся трохи…

— Втомленою? Хворобливою? Кощавою?

— Ну, — розсудливо продовжила Женя, — ти сама сказала, що складна подорож тривала кілька днів і…

Я зітхнула.

— Я завжди маю такий вигляд.

Я притулилася головою до холодного скла, відчуваючи, як зникають злість і ніяковість. Чого я хочу? Якщо бути щирою з собою, Женина пропозиція приваблива.

— Гаразд, — озвалася я. — Зроби це.

— Дякую! — вигукнула Женя, плеснувши в долоні.

Я уважно подивилася на неї, але ні в голосі, ні в виразі обличчя не було жодної іронії. «Вона відчула полегшення», — збагнула я. Дарклінґ відправив дівчину сюди із завданням, і я замислилася, що з нею могло статися, якби я відмовилась. Я дозволила їй відвести себе назад до стільця.

— Тільки не надто захоплюйся, — попросила.

— Не турбуйся, — заспокоїла мене руда. — Ти будеш схожою на себе, просто здаватиметься, наче ти поспала на кілька годин більше. Я дуже майстерна.

— Я бачу, — озвалася я і заплющила очі.

— Все гаразд, — запевнила Женя, — ти можеш дивитися. — Вона простягнула мені золоте люстерко. — Але більше жодних розмов. І не смикайся.

Я взяла люстерко й дивилася, як Женині прохолодні пучки повільно опускаються на моє чоло. Шкіра засвербіла, і я з дедалі більшим зачудуванням спостерігала, як руки дівчини мандрують моїм обличчям. Здавалося, наче під її пальцями зникає кожна вада, кожна подряпина, кожен недолік. Женя притиснула великі пальці до моїх повік.

— Ой! — здивовано вигукнула я, коли темні кола, що були моїм прокляттям із самого дитинства, раптом зникли.

— Не надто збуджуйся! — попередила Женя. — Це тимчасово.

Вона взяла зі стола одну з троянд і відірвала блідо-рожеву пелюстку. Притиснула до моєї щоки, і колір з квітки наситив мою шкіру, залишивши по собі чарівний рум’янець. Потім Краяльниця притиснула свіжу пелюстку до моїх губ і повторила процес.

— Це протримається лише кілька днів, — повідомила вона. — Тепер волосся.

Вона витягнула зі своєї скриньки довгий кістяний гребінець і слоїк із чимось блискучим.

Я приголомшено запитала:

— Це що, справжнє золото?

— Звичайно, — відповіла Женя, підіймаючи жмут мого тьмяного каштанового волосся.

Вона висипала трохи золота мені на маківку, а коли провела гребінцем, здалося, наче воно розчинилося блискучими пасмами. Впоравшись із волоссям, Женя накрутила пасма на пальці, уклавши їх пишними хвилями.

Кінець кінцем вона позадкувала, розплившись у самовдоволеній усмішці.

— Так краще, ні?

Я оглянула себе в люстерку. Волосся сяяло. Щоки вкривав рожевий рум’янець. Я не була вродливою, але не могла не визнати покращення. Замислилася, що сказав би Мал, побачивши мене такою, але відігнала цю думку.

— Краще, — неохоче погодилась я.