Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

- Довго бути у неї не можна. П’ятнадцять хвилин хвилин і не втомлюйте її розмовами. Вона щойно вийшла з коми, їй не можна напружуватися. Погодуйте її супом і виходьте. Скажіть родичам і друзям, що сьогодні до неї більше не можна приходити. Їй потрібно відпочивати та набиратися сил. Завтра я дозволяю візит: двадцять хвилин до обіду і стільки ж після обіду. Все ясно? - промовив лікар суворо, не дивлячись на їхні емоції.

- Так, так, - сказала мама, витираючи сльози.

- Доню, як ти себе почуваєш? - запитав тато, злегка схилившись до мене.

- Добре, - відказала я, хоча голос був ще слабким. Однак, на цей раз мені вдалося сказати це трохи голосніше, ніж попередній раз.

- Ми так хвилювалися, думали, що ти вже не повернешся до нас... - почала говорити мама, але знову її голос перервався сльозами.

Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Здається, це були найскладніші моменти в моєму житті - не розуміти, чому я була у комі, скільки часу пройшло. Мені не вистачало зв’язку між спогадами і реальністю. Ті зміни реальності, які я пережила, мабуть, були сновидіннями у комі. Але чи це було все лише в моїй голові? Тоді чому я так добре пам'ятаю Макса? Чому його обличчя здається таким знайомим? Що, як він насправді був частиною того, що сталося?

Мама спробувала мене нагодувати супом, але я не хотіла, лише попросила трохи води. Забігла медсестра і сказала, що через три хвилини моїм батькам треба виходити з палати. Я втомилась, тому закрила очі. Батьки по черзі поцілували мене в щоку і попрощались. Я залишилась одна і швидко заснула.

Зранку мені зробили усі медичні процедури, які потрібно було, прийшов той самий лікар на обхід. Потім прийшли мама і тато знову. Принесли поїсти. Від них я дізналася, що сьогодні неділя. Ще я дізналася про те, що зі мною трапилося. Виявляється я їхала з друзями з відпочинку і ми потрапили у ДТП, я нічого собі не пошкодила, але сильно вдарилась головою і впала в кому на місяць. Лікарі давали багато шансів на те, що я прийду до тями, тому що «смерті мозку не було», і це нарешті вчора сталося.

«Так от що зі мною відбулося» - тепер усе поступово ставало на свої місця. Я зрозуміла, що всі ці сни, які я переживала, були лише ілюзією, створеною моєю підсвідомістю під час коми. І я не могла зрозуміти нічого, бо не знала, що була в комі. Це все було таким дивним і водночас звичним.

Поки я розмірковувала, до палати зайшов Макс. Тобто, Максим Ігорович... Ох, як я звикла його називати просто Максом. Він підійшов до мене і запропонував, щоб я піднялася і пересіла в крісло на колесах. Я погодилась, щоб тато покатав мене по коридору.

Максим Ігорович, ймовірно, був медбратом і доглядав за мною весь цей час. Коли він підійшов і простягнув руки, щоб допомогти мені встати, моє серце завмерло. Я побачила його праву руку - там був перстень. Той самий перстень, який я подарувала йому тоді, у Львові! Як це могло бути? Звідки він у нього?

Максим помітив мою реакцію і запитав, чи все гаразд, чи не паморочиться в мене голова. Я відповіла, що все добре і все ж змогла піднятися з ліжка. В голові, звісно, трохи паморочилось, але я була такою рішучою. Хотілося хоч трохи відчути рух. Ледве-ледве я пересіла в крісло і тато повіз мене по коридору.

Коридор лікарні був таким, яким я й очікувала його побачити. Іншого разу я б могла з цікавістю розглядати все, але зараз думки були про інше. Макс і його перстень не давали мені спокою. Як запитати про це? Як з'ясувати, звідки він у нього? Я добре пам'ятала, як він здивувався, коли я назвала його «Максом» тут, у лікарні, після того, як прокинулася. Тоді його очі були повні шоку. І що ж буде, якщо я раптом запитаю про перстень? Він подумає, що я зовсім божевільна.

Ні, краще мовчати... А хоча, зачекай! У мене ж теж був перстень у снах, той самий, подарований ним. Але де він? Я подивилася на руки... перстня не було… Повернувшися у кімнату, я запитала у мами, де мої особисті речі. Вона дістала їх із шафи і подала мені ... корчиневу сумочу з Парижу... Оце так несподіванка...

- Мамо, ви нічого з сумочки не викладали? - запитала я.

- Ні, нам було не до того...

Гаманець, помада, туш, олівець для брів, записничок, розряджений мобільник, зарядний пристрій до нього... Ще була маленька кишенька і там був... срібний перстень з ангелом, той що Макс мені подарував. Перстень з моїх снів... Я сильно-сильно стиснула його у руці і закрила очі. «Лабіринти снів у комі зіграли зі мною злий жарт. Але я мушу дізнатись правду. Я мушу усе згадати. Рано чи пізно я усе згадаю», - запевнила я себе. Батьки пішли, а я поставила мобільний, щоб він підзарядився. Потім я його увімкнула і почали надходити повідомлення. Їх було безліч. До пізньої ночі я сиділа із телефоном у руках та переписувалася з друзями. Як же я сумувала за спілкуванням у соцмережах!

Зранку о 8:30 був лікарняний сніданок, а потім прийшли мої батьки. Вони хотіли встигнути поговорити з моїм лікарем про мій стан здоров’я. О 9:30 в палату зайшов Максим Ігорович, і сказав, що мого лікуючого лікаря не буде, але є інший лікар, який мене огляне та дасть усі відповіді на питання.

Я не повірила своїм очам, коли у палату зайшов... Лев Гордійович! Моя голова була заповнена відчаєм і панікою. Відчуття того, що дихання перекривається, як хтось стискає горло, змусило мене відчути, що я не можу дихати. Моє серце шалено билося, а я відчайдушно намагалася зробити хоча б один вдих. І раптом, не розуміючи, що я роблю, я швидко скочила з ліжка і побігла до вікна. Все відбувалося так швидко, що, незважаючи на те, що я тільки-но вийшла з коми, я відчувала себе, як блискавка, знову впоравшись із власним тілом.