Читати книгу - "Принц Каспіан"

Між стовбурами дерев виднілася Дзеркальна затока, а над нею – нічне нарнійське небо. І тут у пам’яті Люсі немов хтось прочинив потаємні дверцята, і вона несподівано для себе пригадала назви нарнійських зірок і сузір’їв. Колись вона знала їх краще за земні! Та воно й не дивно: позаяк нарнійським королевам дозволяється йти до ліжка набагато пізніше, ніж звичайним англійським дівчаткам! Із трав’яної постелі їй було добре видно три літні сузір’я: Корабель, Молот і Леопард. «Мій старий добрий Леопард», – замріяно прошепотіла вона сама до себе.

Спати їй зовсім розхотілося, і вона просто лежала з розплющеними очима, вдивляючись у ніч. Ось залеліло дзеркало затоки, і хоча місяць ще не визирнув із-поза дерев, Люсі здогадалася, що він от-от вийде. А ще вона відчула, що разом із нею не спить увесь ліс. Сама не знаючи чому, вона тихенько встала і повільно попрямувала геть від табору.

– Ой, як чудово! – у захопленні промовила вона. Свіже повітря було напоєне духмяними пахощами лісу.

Десь неподалік, іще коротко та непевно, немов випробовуючи голос, тьохнув соловейко. Люсі повільно просувалася лісом, а попереду ставало чомусь не темніше, а світліше. Нарешті дерева розступилися, і вона опинилася на затишній лісовій галявинці, залитій таємничим місячним сяйвом. А навколо галявини, за деревами, розплескалися такі ж озерця місячного світла, але світло й тінь так перемішалися, що у Люсі замигтіло в очах, і вона відвернулася. Тієї ж миті соловейко, відчувши, що розспівався, залився дзвінкою чистою піснею.

Поступово очі Люсі звикали до невпинного танку світла й тіні. Тепер вона могла чітко розрізняти дерева, що оточували галявину, і їй згадалися ті славні часи, коли дерева в Нарнії розмовляли… От, якби повернути все назад! Люсі точно могла сказати, яким голосом заговорило б те чи інше дерево, коли б вдалося його пробудити! Ба більше! Вона навіть точно знала, на кого з людей вони б походили! Ось срібляста береза: у неї був би ласкавий тихий голос, схожий на сонячний дощик, і сама вона схожа на струнку дівчину з м’якими кучерями, що колихалися б від найлегшого подиху вітерцю. Дівчина та безумовно полюбляла б танцювати. А дуб був би схожий на сухого, але кремезного доброзичливого старого зі скуйовдженою бородою і кошлатими бровами, бородавками на носі й мозолями на вузлуватих руках. Але справжньою окрасою лісу, граціозним утіленням його духу, було б високе і струнке, спокійне і величне дерево бука, під яким саме стояла Люсі. Люсі нічого не збиралася говорити, та проти її волі губи самі зашепотіли:

– Дерева! Дерева! Дерева! Прокиньтеся! Прокиньтеся! Прокиньтеся! Хіба ви забули? Хіба ви не пам’ятаєте мене? Де ж ви, мої любі дріади? Прийдіть до мене!

І тут, немов відгукнувшись на її поклик, дерева зашуміли листям, хоча ніч була тиха – ні краплі дощу, ані вітерцю. І, ніби слухаючи шелест листя, урвав свою пісню соловейко.

На якусь мить Люсі здалося, що ось-ось вона зрозуміє, що говорять дерева, та ні: шелест поволі згас, і соловейко заспівав знов. Навіть у чарівному місячному сяйві ліс тепер видавався таким буденним. Люсі не полишало відчуття (таке відчуття, яке буває, коли намагаєшся згадати чиєсь ім’я і воно вже крутиться на кінчику язика, тільки й вимовити б уголос, а розтуляєш рота – та ба, вже й забув), що вона зробила щось не так: чи то заговорила на якусь мить раніше, чи навпаки – спізнилася, чи не сказала щось важливе, чи навпаки – бовкнула щось зайве.

Несподівано для себе Люсі відчула сильну втому та побрела назад у табір. Там вона протиснулася між Пітером та Сьюзан й одразу провалилася в сон.

Холодно та безрадісно було прокидатися наступного ранку. Усе було брудним і вогким, і навіть сонце не хотіло вставати.

– Ох мені вже ті яблучка! – сумною усмішкою привітав дітей гном. – Мушу зауважити, ваші стародавні королівські величності, що ви не дуже й дбаєте про харчування своїх підданих!

Ці слова підвели всіх на ноги. Діти обтрусилися та роздивилися навколо. Та дивитися не було на що: навколо щільно стовбичили дерева.

– Сподіваюся, ваші величності добре знають дорогу? – висловив сподівання Тиквік.

– Про мене, то ні, – поспіхом відгукнулася Сьюзан. – У цих лісах я зроду не бувала! І взагалі, мені здається, що варто пливти рікою.

– Могла б сказати і раніше! – із зрозумілою різкістю зауважив Пітер.

– Не зважай, Пітере, – заспокоїв його Едмунд. – Сью – вона як те мокре рядно, завжди ладна загасити запал! У тебе ж є компас? Тож не бери дурного в голову! За компасом ми рухаємося на північний захід, перетинаємо маленьку річечку – як її там? – ага, Стремінка…

– Точно! – підтвердив Пітер. – Вона впадає у Велику річку коло броду Беруни. Щоправда, ЛМД стверджує, що на тому місці вже міст.

– Міст – це дуже доречно! – підхопив Едмунд. – Перетинаємо річку, піднімаємося на пагорб і навпростець до Кам’яного столу, себто до Асланового кургану. Навіть не надто поспішаючи, ми будемо там десь о восьмій-дев’ятій ранку. Можна сподіватися встигнути до Каспіана на сніданок!

– Хотілося б плекати надію, що твоя правда, – за звичкою висловила сумнів Сьюзан, – от особисто я таких подробиць не пам’ятаю!

– Це тому, що у дівчат є такий головний недолік: у них у головах ніколи не знаходиться місця для такої важливої речі, як географічна карта! – поділився своїми спостереженнями Едмунд.

– А це тому, що, на відміну від інших, у нас у головах є місце для багатьох інших речей! – не розгубилася Люсі.

Спочатку все йшло якнайкраще: дітям навіть здалося, що вони натрапили на занедбану стежку, по якій тільки йти та йти… Але ті з вас, хто бував у лісі, чудово знають, які оманливі бувають лісові стежки: іноді здається, що вони навмисне з’являються з однією єдиною метою: завести подорожнього подалі в ліс. А тільки-но він остаточно заблукає, як вони вмить зникають, наче їх і не було. Тож гуляти лісовими стежками без компаса – справа дуже ризикована. На щастя для хлопців, компас у них був і, не надто довіряючи всяким стежками, вони час від часу зверталися до нього, і якщо відхилялися від напрямку, то ненадовго.

Десь із півгодини всі поволі тяглися лісом (це зрозуміло, якщо пригадати вчорашню веслувальну звитягу), аж тут Тиквік нашорошив вуха й пошепки сказав: «Стій». Усі завмерли. «За нами хтось іде, – ледве чутно прошепотів він, – точніше, не просто