Читати книгу - "Срібний трон"

Усі подивилися на двері й хутко зметикували, що жоден із них не зможе дотягтися до ручки, а коли навіть і зміг би, то нізащо не спромігся б її повернути.

– Гадаєте, нас не випустять, якщо ми попрохаємо? – спитала Джил.

Ніхто не відповів, але всі подумали: «А що як ні?»

Думка ця неприємно їх вразила. Трясогуз був рішуче налаштований проти того, аби відкриватися велетням і прямо звертатися до них із проханням, а діти дали йому слово нічого тим не виказувати і, звичайно, порушити його не могли. Однак усі троє були чомусь упевнені, що втекти із палацу вночі їм ніяк не вдасться: якщо вони розбредуться по спальнях і опиняться за замкненими дверима, до ранку їм звідти не вибратися. Звичайно, можна попрохати, аби дверей не зачиняли, але тоді велетні могли запідозрити недобре.

– Наша єдина надія, – сказав Бяклі, – спробувати вислизнути по обіді. Хіба ж вдень немає такої години, коли більшість велетнів сплять? Якщо ми зможемо вислизнути до кухні, можливо, вийдемо через чорний хід.

– Не сказав би, що то чудова думка, – мляво зауважив простоквак, – та вибору в нас немає…

До речі, якщо розібратися, то план Бяклі був не таким уже й кепським. Справді, якщо хочеш непомітно вибратися із будинку, краще робити це вдень, а не вночі. Двері й вікна в цю годину частіше за все лишають незамкненими, а, крім того, якщо тебе застануть на гарячому, завжди можна вдати, ніби ти просто вийшов прогулятися (у чому буде дуже важко переконати як велетнів, так і будь-кого з дорослих, якщо вони спіймають вас у ту саму мить, коли ви вилазите крізь вікно у спальні о першій годині ночі).

– Тоді ми повинні змусити їх відкликати стражу, – додав Бяклі. – Треба вдати, ніби нам тут дуже подобається і ми залюбки залишимося до свята осені.

– Яке відбудеться завтра ввечері, – підхопив Трясогуз. – Я чув, як про нього згадував один із велетнів…

– Ну, що ж… – підсумувала Джил. – Ми маємо вдати, ніби із нетерпінням чекаємо свята, і без кінця розпитувати їх про те свято. Вони й так мають нас за дітлахів, тож це нам неабияк на руку.

– Веселитися… – глибоко зітхнув Трясогуз. – Ось що ми повинні робити. Веселитися. Бути безтурботними, мов нам море по коліно. Я вже помітив, що у вас, молоді, ой як не завжди буває радісний вигляд. Вам слід пильно придивлятися до мене й робити так, як роблю я. Я буду веселитися, ось так! – тут він скорчив міну, як у мертвяка. – І пустувати, ось так! – додав він і зобразив понуре па. – У вас усе вийде, тільки пильнуйте за тим, що і як я роблю. Бачте, вони вже вважають мене веселуном. Знаю, знаю, ви вважаєте, що вчора я був трохи…теє… напідпитку, але можу вас запевнити, що то все (або майже все) було чистим комедіантством. Мені чомусь здалося, що певна частка облуди нам не завадить…

Згадуючи вже потім свої пригоди, діти ще довго не могли прийти до єдиної думки щодо того, наскільки його слова відповідали дійсності. Але, слухаючи його тепер, вони ані краплі не сумнівалися, що він сам вірить у те, що говорить.

– Ну, гаразд. Веселитися – так веселитися! – вигукнув Бяклі. – Та перш за все потрібно, аби хтось таки відчинив ці двері. І, доки ми будемо пустувати та розважатися, треба якомога більше дізнатися про цей палац.

На щастя, в ту саму мить двері прочинилися і до кімнати метушливо ввалилася нянька.

– Ах ви ж мої лялечки! А чи не хочете ви піти й подивитися, як король, а з ним і увесь його почт, збираються на полювання? То таке дивовижне видовище, вам обов’язково сподобається!

Повторювати вдруге їй не довелося – не гаючи часу, друзі прошмигнули повз неї та першими-ліпшими сходами спустилися вниз, де сурмили мисливські ріжки й чувся собачий гавкіт. За кілька хвилин вони опинилися у внутрішньому дворі. Велетні вже всі зібралися. Треба зауважити, що полюють вони пішки, бо в цій частини світу не водяться велетенські коні, тому їхній виїзд – чи, краще, вихід? – дещо схожий на полювання на зайців. Коли Джил зрозуміла, що коней не буде, вона спершу гірко розчарувалася, бо була певна, що величезна тучна королева нізащо не побіжить із собаками пішки, а скоріше стирчатиме цілий день у палаці, що не входило у плани мандрівників. Та невдовзі вона побачила, як королеву посадили у щось на зразок паланкіна, який несли на плечах шестеро молодих велетнів. Дурна товстуха одяглася в усе зелене, а на боці в неї висів мисливський ріг.

На дворі зібралося велетнів із двадцять, а може, й тридцять, із королем включно. Усі в доброму гуморі в очікуванні полювання базікали та реготали так, що можна було й оглухнути. А внизу, приблизно нарівні з Джил, снували туди-сюди собаки: вони махали хвостами, гавкали, трясли головами так, що слина розліталася в усі боки, повискували й тикалися мордами в руки дітей. Трясогуз саме взявся напускати на себе веселий і грайливий вигляд (якби велетні надумали придивитися, то такою міною він точно б усе зіпсував), коли Джил, старанно зобразивши свою найчарівнішу та найнепереборнішу, по-дитячому щиру усмішку, підбігла до паланкіну королеви і, закинувши голову, щосили прокричала:

– Ваша величносте, ви ж нікуди не збираєтеся, правда? Ви повернетеся?

– Авжеж, моя люба, – відповіла королева. – До вечора обов’язково повернуся.

– Як чудово! – мало не заплескала в долоні Джил. – А ми ж підемо завтра на свято, правда? Так уже кортить на ньому побувати! У вас тут так гарно. Можна ми оглянемо палац, доки ви будете на полюванні? Будь ла-а-асочка!

І королева погодилася, хоча слів її було не розібрати – вони потонули в гучному реготі її почту.

Розділ 9

Важлива новина

Потім усі визнали, що Джил того дня була просто молодчина. Ледве король і супровід його особи відбули на полювання, вона заходилася оглядати замок і ну чіплятися до всіх із запитаннями, та все це робила так простодушно і по-дитячому, що нікому і в голову не прийшло запідозрити, що вона прикидається. І хоча язичок її працював без зупинки, навряд чи можна було сказати, що вона говорила – ні, вона не говорила, а молола нісенітниці, точила теревені, клепала язиком і по-дурному хихотіла та підхихикувала. І всім говорила милощі: і пажам, і камердинерам, і покоївкам, і фрейлінам, і старим велетням-придворним, чиї мисливські втіхи відійшли в минуле. Вона покірно дозволяла себе цілувати й цьомкати, гладити величезними