Читати книгу - "Моя гуцулія, Артур Сіренко"

Нехай лишимось ми тут, шляхетний Ведане,
Пішли ми з Гриняв, славних гір, 
Пророцтво давно колись було мені,
Що прийдемо сюди.
Світозар Сторож, син Кметя Невгамовного
Здобутками славний князь, 
З Гриняв багатолюдних прогнав нас, 
На Ґорґани відправив знедоленими, 
Розлучив нас навіки з Чивчинами, 
Серед гір кам’яних жити нам, 
Де вітер холодний господарем, 
Збудуємо тут житло своє!

- Полював я тут колись на кудлатих зубрів, - сказав Найден, - отож лишимось тут! 
Найден, син Карпа Затятого, сина Яромира Дужого з роду князівського, від якого виник рід Гутників Рафайловських, був зачатий таємно з Волелюбою з роду Боруків, без згоди батьків дівчини, без шлюбу, без згоди волхвів, у час заборонений для шлюбів, коли Карпа Затятого оголосили ватажком роду Карп’юків. Від того стався в Карпатах того року неврожай та моровиця на худобу. 
- Зло ватажка вчинив я, - сказав тоді Карпо Затятий, - здійснив блуд. Чи станеться щось ще лихе після цього?
- Так, - відповіли йому волхви, - народяться два сини, Найден та Гордогост і будуть вони ворогувати і багато біди принесуть Карпатам. 
І народились у Волелюби два сини близнюки, які билися між собою ще в утробі материнській. 
- Спаліть їх, сказали тоді волхви, - щоб не впало прокляття на землю нашу. 
- Віддайте мені Найдена, - сказав тоді один волхв, що був тоді з ними в князівському замку, - щоб виростив та виховав я його за межами Карпат, і не трапиться тоді нещастя з цими краями. 
Тоді віддали йому Найдена, і волхв з одною старою жінкою відвіз його в долину Дністра, а потім склав таку пісню:

Найдене шляхетний, твоєю була по праву
Над Карпатами влада з великою славою,
Від Карпа Затятого, що піснями майстерний, 
Від Яромира Дужого, від Стаха Месника, 
Так будь же сміливим і хоробрим, 
Найдене, володіючи всіма Карпатами,
Хоч і був ти приречений на вогнище, 
Славні будуть твої нащадки, 
Не буде числа їм, 
Стара, візьми на руки онука князів, 
Що стане хоробрим в битвах, 
Князя майбутнього, 
Час перемоги його буде славний, 
Кожен ліс, кожна долина,
Кожне поле і кожна гора,
Кожен муж, що рожденний в його шляхетному домі,
Все судилось йому бути підвладним.

Біломира звали ту стару, і була в них біла корова з червоними вухами. Кожен ранок вони мили Найдена на спині цієї корови. Але день в день через рік кинулась та корова в Дністер і перетворилась на скелю, бо перейшло на неї прокляття хлопчика. Корова Біломири назвали тоді люди ту скелю, а місцину ту біля Дністра назвали Біломиром. 
Потім повезли того хлопчика в Карпати.  
- Візьми онука свого, Живосило, - сказала Біломира дочці Груня Пророка. 
- О, Біломира, доки буде він живий, не полюблю я онука!
Відповіла на це Біломира піснею:

Хоче це тобі не до вподоби, 
Все таки буде він з тобою,
Син твоєї дочки, 
Скажу тобі, що взявши його,
Не пізнаєш ти горя,
О, князівно!
Справу велику Карпо Затятий здійснив
Від шляхетної народивши синів,
Лише добро буде від того всім горянам. 

І був це той самий Найден, що вирушив разом з Габораками з Гриняв на Ґорґани. Лишились вони там, а потім мандрували з місця на місце шукаючи де краще було б жити від правління князя Світозара Сторожа аж до часів правління князя білих хорватів Боєслава Сильна Рука, сина Хорвата Дванадцяти Битв. І сказали тоді волхви Габоракам, що вовіки не знайти їм прихистку, якщо не візьмуть вони на виховання дочку князя бастарнів Вседана Залізна Рука. Тоді то вони і взяли до себе Творимиру, інакше Божедару. І годували її м’ясом диких турів, щоб скоріше виросла Творимира, дочка Вседана Залізна Рука. 
- Зупинимось тут! – сказав Найден, коли дійшли Габораки до гори Кепута. 
- Лишайся, якщо хочеш, - відповіли Габораки, - а ми підемо далі в глибини гір. 
Так і було зроблено. Вирушили Габораки далі і дійшли до Мармаросів, до гори Фаркау. Володів тоді типи землями Непобор Зачини Ворота, син Собімира Срібного з роду Шорбанів. 
- Віддайте мені за дружину Творимиру, вашу вихованку, - сказав він, а як викуп за неї отримаєте ви землі на Мармаросах і дозволено вам буде відвоювати собі ще землі на південь у волохів. 
У тоді віддали вони йому дівчину, а самі рушили в похід далі на південь, але воістину випало їм лихе, бо з усіх боків нападали на них вороги. Були вони тоді наче олені серед зграї мисливських хортів. З усіх боків нападали на них, і не було і дня, щоб не довелося їм битися, але щоразу виходили вони переможцями. Дарувала в ті часи Творимира золото і срібло кожному воїну та кметю, що кинули свої землі, щоб допомогли вони роду Габораків. Але одного разу прорік поразку Габоракам Діл, син Крика, сліпий жрець волохів. Була в нього гонорова дочка, що дуже любила господарювати. Одного разу прийшла вона до Творимири, як і бувало це раніше, і віддала її Творимира заміж за воїна з роду Габораків. 
- Не до добра оце сватання, - сказала Творимира, - бо батько твій ворог нашим людям. 
- Тут уже нічим не можу я зарадити, - відповіла дівчина. 
- Іди ж тоді до свого батька, - сказала Творимира, - і спробуй надурити його. Може тоді лишать вони нас в спокої. Воістину велику отримаєш за це нагороду. 
- Добре, - відповіла дівчина. 
Пішла вона тоді назад, до батька свого Діла.
- Звідки прийшла ти, дочко моя? – спитав він. 
- Від князя Непобора Зачини Ворота, що княжить на Мармаросах, - відповіла дівчина.
- Чи вірно те, що ти була в нечестивої Творимири? – спитав батько. 
- Вірно, відповіла дівчина. 
- Добре це! – сказав їй ворожбит. 
- Принесла я тобі припасів, - сказала дівчина, - хутро та мед отримала я, доглядаючи за людьми. 
- Не прийму цього я, - відповів волхв. 
- Я розпалю для тебе вогонь, - сказала дівчина, - а ти допоки скуштуй меду, щоб заслужила я на прощення твоє. 
І тоді випив волхв Діл чашу меду до денця, а потім повідав їй всі свої таємниці. 
- Недобрий той рій, що прилетів до нас, люди роду Габораків, - сказав він, - але то марнота, бо завтра підуть вони. Пророчу тобі, що завтра на Мармаросах буде спалений той жмуток шерсті, що в мене в постолах. Будуть вони в той час на захід від гори Печаль і помітять дим від нього. Поженуть тоді вони на захід безрогу червону корову, і заб’ють її одним своїм криком. Потім зникнуть вони і ніколи більше не повернуться в ці краї. 
- Добре ж, - сказала дівчина, - а тепер спи, якщо в тебе є бажання таке. 
Тут заснув він, а дівчина вийняла жмуток шерсті в нього з постолів і ще до світанку прийшла до князя Непобора Зачини Ворота. Взяла Творимира пучок шерсті і пішла на південь до табору роду Габораків. 
- Нехай спалять цей жмуток шерсті і приведуть до нас безрогу червону корову, - сказала вона. 
Але ніде не могли відшукати таку корову. 
- Добре, - сказав тоді волхв роду Габораків, - я сам піду на південний схід перекинувшись на корову і буду вбитий за звільнення моїх нащадків на вічні часи.
Так і зробили. Волхв чарами перекинувся на корову і погнали її на південний схід. І стояли тоді даки-волохи біля гори Печаль.
- Що задумали сьогодні Габораки? – спитав Діл. 
- Запалили вони вогонь і погнали корову з північного заходу, - відповів слуга. 
- Недобре це, - сказав ворожбит Діл, - скажи, чи як і раніше є в моїх постолах жмуток шерсті? 
- Немає його там, - відповів слуга. 
- Воістину це нещастя, – сказав Діл, нехай наші люди не вбивають ту корову!
Тоді пропустили вони цю корову через свої лави, але позаду від них вбили цю корову конюхи. 
- Що там за крик? – запитав тоді Діл. 
- То конюхи вбили корову, - відповів слуга.
- Горе! – крикнув волхв. – Тягніть сюди мою колісницю! З Ґорґан вразили Дакію! Тепер не буде нам спокою до самої гори Родна. 
Так і трапилось. З північного заходу Габораки погнали волохів і перемогли. Тікали тоді волохи, наче олені від людей зі знаком оленя на щиті. З того часу навіки пустили Габораків волохи на Мармароси.
Ось так втратив своє око князь Світозар Сторож. І ось чому гуцульський рід Габораків поселився на Ґорґанах та Мармаросах.»