Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Невже мене вб’ють? Уже? Як скоро?

— Мені терміново треба йти, — майже опанувавши себе, мовила Вьор до Олафа. — Зайди до мене завтра.

— Як забажаєте, — шанобливо схилив голову мій наставник.

Кинувши на мене останній тривожний погляд, вона зникла.

— Куди вона пішла? — прошепотіла я, дивлячись на те місце, де ще мить тому стояла богиня.

— Думаю, до Багатомудрого, — повільно промовив Олаф. Помітивши моє здивування, пояснив: — Одіна.

Я ковтнула. Схоже, слава біжить попереду мене.

— Вона напророчила мою смерть? — спитала я слабким голосом.

Раптом пригадалося все, що я пережила за останні кілька днів. Всі події, нова роль, Інгрід... і Асгейр. Я не хотіла втрачати життя, тільки-но почавши жити.

— Ніхто не знає, окрім Вьор і Одіна, — похитав головою він. — Краще поки що про це забути. Доля — мінлива, тому тобі зарано готуватися до зустрічі з Гель.

Оце заспокоїв...

Залишивши думки про холодне царство богині мертвих, я зосередилась на більш нагальних питаннях. Олаф жестом запросив знову опуститися на килимки. Щойно ми це зробили, я подала голос:

— Є дещо, що мене тривожить.

— Було б дивно, якби це було не так, — всміхнувся в довгі вуса наставник. — Що ж ятрить твій дух, юна діво?

Я посовалася, вмощуючись зручніше, і зустріла погляд Олафа. В його очах, що, здавалося, не мали кольору, не було ні каплі поблажливості чи зверхності.

— Я боюся сили, яку відчуваю всередині.

Примружившись, він задумливо погладив бороду, не відводячи від мене допитливих очей.

— Чому?

Довелося зробити кілька вдихів-видихів, перш ніж я змогла вимовити те, що роз’їдало мене зсередини останні п’ять років.

— Я не знаю, як далеко вона мене заведе.

— Поки не спробуєш, не дізнаєшся, хіба не так? — хитро примружився він. — До того ж, будь-яка магія має властивість накопичуватися. Ти тримала її у собі надто довго. Чим швидше ти її випустиш, тим буде краще.

Я задумалась над його словами. Старий маг, помітивши це, відпустив мене і сказав приходити, коли буде потреба. Попрощавшись, я залишила його одного.

Опинившись у коридорі, я несподівано помітила Інгрід. Вона саме виходила з кабінету Лейфа, виглядаючи при цьому так, ніби зустріла привида.

— Інгрід? Що з тобою?

Дівчина здригнулася, зачувши мій голос, і одразу натягнула на обличчя посмішку.

— О, Єво, і ти тут, — пробурмотіла вона, поспіхом віддаляючись від дверей головного мага школи. — А я саме йшла до тебе, коли мене покликав Лейф.

— Що він хотів? — нахмурилась я. — Ти бліда, мов смерть.

Від такого порівняння подруга зовсім понурила голову.

— Ходімо надвір? — запропонувала я, хвилюючись дедалі більше. — Тут і зваритися можна.

Після прохолоди у Олафа спека коридору здавалася ще важчою. Щойно ми вийшли на свіже повітря, я з насолодою вдихнула на повні груди і посміхнулася. Наставник мав рацію. Незважаючи на всі проблеми, я хотіла жити тут і зараз, поки могла.

Інгрід теж стало краще, хоч її очі й лишалися сумними. Поглянувши на мене, вона раптом спитала:

— Не хочеш прогулятися?

— Чому б і ні, — знизала плечима я.

Зненацька за нашими спинами роздалися важкі кроки. Ми відскочили від вхідних дверей школи саме вчасно, коли повз пройшов сам Лейф. Від швидкої ходьби його мантія розметалась, і з-під поли визирнули пляшечки з якимось зіллям.

Окинувши нас пильним поглядом, він мовчки рушив далі і скоро загубився серед дерев. Інгрід зіщулилася знову.

— Він що, сварив тебе за щось? — про всяк випадок пошепки спитала я. — Чому ти його боїшся?

Особисто мені він здався дивним, але далеко не страшним.

— Ні, звісно, ні, — поспішно захитала головою дівчина. — Це я так... То що, йдемо? Я знаю одне гарне місце в лісі...

Не встигла Інгрід договорити, як з-поміж тренувальних майданчиків показався Асгейр. Помітивши нас, його очі блиснули. На мить навіть здалося, що я помітила на його суворому обличчі посмішку, але варто було кліпнути, як вона зникла.

— Як пройшло перше заняття? — одразу перейшов до діла він, наблизившись.

— Дивно. Напружено. Цікаво.

Кивнувши Інгрід, що затихла поруч зі мною, він кивнув собі за спину:

— Ходімо, розкажеш по дорозі.

З цими словами він рушив назад до тренувальних майданчиків. Я здивовано дивилася йому вслід, а потім стрепенулася і повернулася до подруги:

— Вибач, ми збиралися прогулятися...

— Нічого, — замахала руками Інгрід. На її обличчі раптом проступило полегшення. — Іди, все гаразд.

— Точно? — нахмурилась я.

— Не переймайся, — посміхнулась вона і підштовхнула мене до Асгейра, який зупинився на розі доріжки й чекав на мене. — Іди. І передай привіт Гуннару, якщо зустрінеш його.