Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

— Чому б тобі не знайти його самій? — озирнувшись, спитала я, уже ідучи до свого охоронця.

Замість відповіді Інгрід лише похитала головою і махнула мені на прощання. Потім, відвернувшись, рушила до лісу. Я ще трохи постояла, проводжаючи її поглядом, перш ніж підійти до Асгейра. Разом ми попрямували до невеличкої будівлі збоку від тренувальних майданчиків.

Мружачись в напівтемряві, я оглянула десятки мечів, сокир, списів і луків, виставлених переді мною. У зброярні валькірій, що нагадувала склад, дефіциту явно не було.

— Я одразу повинна вибрати собі зброю? — ніяково спитала я, оглядаючи рівні, мов під лінійку, ряди мечів.

— Сьогодні лише перше знайомство, — озвався Асгейр, зупинившись поруч. — Можеш роздивитися тут усе, вирішити, що тобі більше до вподоби.

Нічого.

Однак я знала, що вибрати доведеться, тож підійшла до одного з мечів. Він виглядав тоншим за інші, а руків’я обвивало вишукане металеве різьблення, що нагадувало лози. Я могла б милуватися тонкою роботою, якби не її призначення.

— Що ж, добре, — схвально кивнув Асгейр і вже хотів було потягнутися до нього, але передумав і махнув мені: — Бери сама.

Навіть не віриться, що все це відбувається насправді.

Коротко роззирнувшись, я не помітила нікого поблизу. Декілька воїнів і валькірій займалися достатньо далеко, щоб не звертати увагу на нас з Асгейром. Тоді, зібравшись з духом, я простягнула руку і обхопила холодний метал. Проте коли я спробувала підняти меч, охнула від несподіванки.

— Чому він такий важкий?

Щоб зрушити його з місця, довелось взятися за руків’я й лівою рукою. Асгейр, спостерігаючи за мною, ледь стримував посмішку, але допомагати не поспішав.

— Може, принести тобі простіший меч?

Я вже хотіла погодитись, як він додав:

— Іграшковий.

— Дуже смішно, — пробурчала я, напружуючи м’язи.

По всьому виходило, що легкий на вигляд меч важив не менше двох кілограмів. Наче й не багато, але через довжину клинка утримувати його в повітрі виявилось непростим завданням.

Краєм ока продовжуючи тримати мене в полі зору, Асгейр витягнув руку вбік, і в ній сам по собі з’явився інший меч — ширший і трохи довший за мій, з масивним руків’ям. На верхівці я помітила гравірування — руну у формі стріли. На тому, що тримала я, не було жодної руни.

— Це — твій? — кивнула я на зброю Асгейра.

— Мій, — озвався він. Він обходився з ним з особливою пошаною.

— А цей меч? — вказала я на той, що тримала у руках. — Чий він?

Аби лиш не Луїзи.

— Нічий, — відповів Асгейр. — Він досі чекає на свого господаря.

— І що мені з ним робити? — прогнавши непрохані думки, спитала я. — Я не настільки сильна, як ти. Мені навіть підняти його важко.

— Ти забуваєш, що ти не людина, Єво. 

Асгейр змусив свій меч щезнути і став за моєю спиною. Нахилився так, що його сорочка торкалася моєї. Я прикрила очі, щоб не видати хвилювання від його близькості. Він тим часом уже обхопив широкими долонями мої і підняв меч разом зі мною.

— Сила вже є всередині тебе. Відчуй її. Звільни, — наполягав він. 

Я промовчала. Щойно Асгейр відпустив мої руки, меч одразу полетів униз. Я дивом встигла відскочити, щоб не відрубати собі пальці на ногах.

— Це не так легко, як здається, — пробурмотіла я собі під ніс.

— Ще раз. Пробуй сама, — наказав він, відійшов вбік і схрестив руки.

Я зітхнула, обхопила вже слизький від поту метал сильніше і напружила м’язи. Марно — меч відірвався від землі на кілька сантиметрів і одразу впав назад. Асгейр, поміркувавши про щось, обережно забрав з моїх рук зброю і повернув на місце.

— Думаю, ми почнемо з тренування тіла, перш ніж переходити до бойових навичок.

Слідуючи за ним назад на поле, я придивлялася до валькірій, що саме тренувалися неподалік хто в парі, а хто й на самоті. Всі вони здавалися тендітними на перший погляд, але рішучість на обличчях і те, з якою легкістю вони виконували рухи, видавала роки тренувань. Згадалося, що я завжди пасла задніх на уроках фізкультури в школі.

Увійшовши до вільного майданчика, Асгейр кинув на залишки трави в кутку сумку, яку я раніше не помічала, і стягнув через голову сорочку. Я застигла, спостерігаючи за кожним його рухом.

— Навіщо ти роздягаєшся?

Акуратно склавши сорочку, воїн поклав її в сумку. Потім випростався і всміхнувся.

— Щоб не порвати одяг, звісно. І тобі раджу зняти сорочку. Чи під нею нічого немає?

Я відчула, як запалали щоки, і нахмурилась. Асгейр тим часом підступив ближче, зупинившись всього за крок від мене.

— То як? Чи ти злякалася? — пробурмотів він.

Якщо він думає, що виграє, то дуже помиляється.

Примружившись і утримуючи його погляд, я підняла голову вище. Навпомацки знайшла край сорочки і потягнула його вгору. В очах Асгейра заклубилися темні хмари. Повільно, не поспішаючи, тканина піднімалася все вище й вище, аж поки я не стягнула її через голову. На щастя, на мені була ще майка, яку я знайшла серед нових речей.