Читати книгу - "Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой"

— Х-хух, — зітхає тип, коли за пацаном хряскають двері, — втомив він мене — вже давно втомлює, але сьогодні якось особливо... — Тип розслаблено, до хрускоту в суглобах, потягується і, широко відкривши рота, позіхає, демонструючи дрібні й сірі, як і його обличчя, зуби, поміж якими дохлим слизнем розпластався такого самого нездорово-землистого кольору язик.

— Ви це серйозно з приводу об’єднання відомств? — скрипить офіціантка, продовжуючи бовваніти за спиною типа.

— Абсолютно, — киває той і тягнеться за келихом із недопитим коньяком.

— І що, будете його назначати? — на мить з темряви виривається рука з довгими червоними нігтями, вказуючи в бік виходу.

— Та який там! — сміється тип, роблячи ковток з келиха. — Хай з моїми школьніками порішає — а там побачимо, що з ним робити, а то вже розпоясався, прямо як кабінетна муха у вересні: дядя Коля, дядя Коля — роздратовано передразнює пацана, кривлячи своє і без того неприємне обличчя в якійсь уже геть відразливій гримасі. — Спочатку хай навчиться зі своїми гниляками ходячими управлятися, а тоді вже викабелюється — бачте, розпорядження не оприлюднили, розпереживався він! Без сопливих тут розберемся!

— Так, може, його протерти? — з пітьми на мить виринає нижня частина обличчя офіціантки, на якому розпанаханою раною хижо червоніє неприродно-великий рот.

— Не зараз, — ліниво відмахується тип, — може, пізніше трохи, щоб не вийшло так, як із Золоченим.

— Це той, що із пластиковою мордою і як кукла ходить? — перепитує офіціантка.

— Ага, він, — киває тип, — його теж поспішили протерти, і тепер ні на пенсію не випреш, ні по інвалідності не звільниш. Бо якщо інвалідність по морді визначать, так тоді половину нашого Управління вже зараз треба звільнити к чортовой матері! Словом, ні туди ні сюди...

— Да, якось неакуратненько вийшло, — погоджується офіціантка.

— Так отож, — задумливо киває тип, і раптом обоє починають сміятися. Тип — схожим на напад кашлю клекітливим булькаючим сміхом, а офіціантка — деренчливим контральто, що нагадує натужні звуки міксера, в якому навіщось намагаються змішати щебінь із повидлом.

— Ну все, — урвавши сміх, ляскає рукою по столу тип із землистим обличчям, — повеселилися і хватить — пора!

Він одним ковтком допиває коньяк і підводиться з-за столу. Робить кілька кроків у бік виходу, потім нерішуче зупиняється, обертається до офіціантки, яка продовжує так само стриміти у напівтемряві, вчепившись червоними нігтями у спинку крісла. — Знаєш, — тип із землистим обличчям засовує пальці між шиєю і стягнутим краваткою коміром сорочки і, скривившись, натужно крутить головою, — кожного разу, як іти до нього, — тип тицяє пальцем у пітьму стелі, — так зразу тиск підскакує і чогось згадується ота історія із Калюжним — як його потім на Лісному ховали, і коли гроб опускати стали, так він ізсередини почав гупати і навіть щось ніби гукав, але що саме, вже було не розібрати, бо гроб там був капітальний, такий, як для самих-самих — сокирою не проломиш. Ну і вдова його, забув уже, як її звати, товста така, крашена, підняла істерику, щоб відкрили гроб і подивилися, чого він там так розійшовся. Ну, ясно, що ніхто вже нічого відкривати не став, бо регламент і процедура, та й, чесно кажучи, ніхто не збирався там під дощем пів дня на тому Лісовому стирчати. Онищенко з Кутовим тоді її взяли під руки і притримали, поки гроб опускали, а вона покричала-покричала, а потім притихла і стала говорити, спокійно так, але від того її спокою аж мороз шкірою пішов і стало якось ще неприємніше, ніж коли вона кричала. А вона так по черзі обводила поглядом усіх із нашої управлінської делегації і казала «ти, ти, і ти, і ти тоже, і ти...» — так на кожного дивилася і кивала, ніби знала щось... А потім ще спливла оця історія з могилою Калюжного, яку на дев’ятий день нібито хтось розрив і гроб вскрив, і неясно тепер, ні де його тіло, ні що там взагалі і як. Бо вже й Онищенка з Кутовим немає, і багато кого з тих, хто там був, немає. І я так собі прикинув, що й небагато з наших управлінських, які тоді були на похороні, осталося — тільки я і він — тип із землистим обличчям знову тицяє пальцем угору. — Ну і тут вже не треба бути ерудитом, щоб дальше додумати. Але тепер, — тип із землистим обличчям ляскає себе по кишені, куди він сховав футляр із кульками, — тепер ми ще побачимо, куди сліпий плюне. Правильно? — перепитує він у офіціантки, але та нічого не відповідає, лише шкіриться з напівтемряви яскраво-червоним ротом. — Правильно, — так і не дочекавшись відповіді, задумливо погоджується сам із собою тип і виходить з їдальні.

Він довго йде напівосвітленими коридорами, раз по раз звертаючи в бічні відгалуження, які виводять його в нові коридори. Деякі з них химерно вивертаються дугою, так що здається, ніби вони введуть у зворотному напрямку. Але тип із землистим обличчям добре орієнтується в цьому плутаному управлінському лабіринті. Він зупиняється лише раз, щоб уважно роззирнутися коридором, чи, бува, хтось не зачаївся поруч, а тоді пірнає у бокову нішу, яка залишилася від закладеного цеглою вікна. Там він завмирає і якийсь час дослухається до пітьмавої коридорної тиші. Потім швидко дістає з кишені футляр, бере звідти одну кульку, кілька хвилин не може відвести завороженого погляду від ув’язненого в ній рідкого вогню, а тоді похоплюється, важко зітхає, ніби прокидається з глибокого сну, послаблює ремінь на штанах і засовує туди руку з кулькою. Крекчучи і зосереджено й напружено вдивляючись у стіну напроти, він якийсь час орудує рукою в штанах, а потім полегшено хекає і враз обм’якає. Його тілом прокочується солодка судома, а мертвотно-землисте обличчя на коротку мить заливає рум’янець, який досить швидко розчиняється у звичній землистій сірості. Тип обережно виймає руку назад — кульки в ній уже немає.