Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

Родина ще не встигла прийти до тями, як у гості завітала Шарлотта Лукас. У передпокої її зустріла Лідія і упівголоса заторохтіла:

— Як добре, що ти приїхала! В нас тут так весело! Знаєш, що сталося нині зранку? Містер Коллінз запропонував Ліззі руку і серце, а вона йому відмовила.

Лідія помітила, що Шарлотта розрум’янилася після прогулянки й мала вельми збентежений вираз обличчя.

— Шарлотто, ти що, захворіла?

Та не встигла Шарлотта й слова сказати, як до них підбігла Кітті, щоб теж повідомити новини. А щойно вони ввійшли до їдальні, місіс Беннет, яка сиділа перед цим на самоті, знову завела свою пісню. Вона закликала міс Лукас до співчуття, вмовляючи її вплинути на подругу, щоб Ліззі поступилася сподіванням своєї родини.

— Благаю вас, дорогенька міс Лукас, — додала вона меланхолійним тоном, — бо ж ніхто мене не підтримує, ніхто не стає на мій бік. Зі мною поводяться неймовірно жорстоко. І ніхто не зважає на мої розхитані нерви.

Відповісти Шарлотті завадили Джейн та Елізабет, які саме ввійшли до кімнати.

— А ось і вона, — продовжила місіс Беннет, — і, звісно, вся така безтурботна. На нас вона зважає значно менше, ніж на цих своїх нечестивців, із якими так охоче проводить час! Але от що я скажу, міс Ліззі: якщо ви забрали собі в голову, що можете отак відмовляти кожному нареченому, то ви ніколи й не знайдете собі чоловіка. І тоді я вже не знаю, хто утримуватиме вас по смерті вашого батечка.

Розділ 21

ПРО СУПЕРЕЧКУ, ВИКЛИКАНУ ПРОПОЗИЦІЄЮ містера Коллін-за, вже й не згадували. Сам джентльмен майже не заговорював до Елізабет і решту дня невтомно приділяв увагу міс Лукас, котра люб’язно слухала його, роблячи цим вельми своєчасну послугу як усьому товариству, так

і подрузі. І справді, складалося враження, що Шарлотта аж надміру уважна до містера Коллінза.

Наступний ранок не приніс покращення ні для настрою місіс Беннет, ні для її здоров’я. Містер Коллінз і далі невтомно демонстрував уражене самолюбство. Елізабет сподівалася, що через образу той поїде додому раніше, але здавалося, що події попереднього дня жодним чином не вплинули на його плани. Від початку він постановив собі гостювати до суботи, тож до суботи він тут і залишиться.

Після сніданку дівчата попрямували в додзьо, де, як і щотижня, взялися розбирати й чистити свої мушкети. А відтак із почищеною зброєю вирушили до Меритона, щоб дізнатися, чи повернувся містер Вікгем, і подорікати йому за те, що пропустив незерфілдський бал.

Вони ще й на милю не відійшли від Лонґборна, як Кітті, котра виявила бажання йти попереду, несподівано зупинилася й дала іншим знак вчинити так само. Вона підняла свій мушкет, однак Елізабет і решта сестер не розуміли, навіщо, адже дорога, здавалося, цілком безпечна. Коли вони простояли отак якийсь час, із-поміж дерев праворуч вискочив самотній бурундук. Швиденько перетнувши стежку, він зник у лісовій гущавині зліва. Лідія не стрималася й розсміялася:

— Люба Кітті, і як нам віддячити за те, що ти врятувала пальці наших ніг від небажаного лоскоту?

Але Кітті мушкета не опускала, і за мить стежку перетнув уже другий бурундук, не менш хутко. Слідом за ними з’явилося двійко куниць, скунс і нарешті лисиця з лисенятами. Звірів на лісовій дорозі ставало щораз більше, — так, ніби сам Ной прикликав їх, пропонуючи рятунок від поки невидимого потопу. А коли вже стежку перебіг олень, решта дівчат теж спрямували свої мушкети в бік дерев, готові до появи зграї зомбі.

Першою з’явилася юна й, вочевидь, недавно померла дівчина в мереживній весільній сукні. Її шкіра була незвичайно — ба навіть приголомшливо — біла, за винятком рубінових кривавих потічків, які сочилися з рота й скрапували на мереживний комір. Кітті повалила її пострілом в обличчя, після чого Лідія добила уражену, гепнувши її прикладом по голові й миттю відправивши до пекла. Постріл був із такої близької відстані, що волосся нареченої спалахнуло від вибуху пороху.

— Яка прекрасна весільна сукня пропал...

Виття іншого зомбі не дало їй договорити. Могутній на вигляд нечестивець мав м’яку білу бороду й наполовину з’їдене обличчя, а вбраний був у ковальський фартух, уже зашкарублий од крові. Елізабет і Джейн прицілилися й вистрілили: куля Джейн потрапила в око пекельного прислужника, а куля Елізабет — у шию, пробивши крихку плоть і відділивши голову від тіла.

Після цих зомбі з’являлися нові й нові, і кожному сестри давали раду так само швидко, як і попереднім, аж доки тріск пороху нарешті не припинився. Відчувши, що небезпека позаду, дівчата опустили рушниці й хотіли вже продовжити свою мандрівку до Меритона. Але їхні плани порушив вельми незвичний звук, який пролунав звідкись із гущавини. То був пронизливий вереск, не схожий ані на людський крик, ані на звірячий. Не був він подібний і на виття зомбі, яке сестри чули вже безліч разів. Цей вереск наближався, тож дівчата знову прицілилися й у повній готовності чекали. Але, нарешті побачивши джерело звуку, опустили рушниці.

— О, ні! — вигукнула Джейн. — Цього просто не може бути!

З лісу, спотикаючись, вийшла почвара жіночої статі, на вигляд уже давно померла. Її скромне вбрання було злегка подерте, а крихке волосся затягнуте в хвіст, такий тугий, аж шкіра на чолі злегка надірвалася. В руках потворисько тримало щось небувало рідкісне. Жодна з сестер ще ніколи такого не бачила (і бачити б нізащо не хотіла). То було нечестиве немовля. Воно вгризалося в плоть жінки-зомбі, квилячи й видаючи найнеприємніші на світі звуки. Елізабет узяла їх на приціл, але Джейн відвела її мушкет убік.

— Ні, не роби цього!

— Ти забула свою клятву?

— Ліззі, це ж немовля!

— Зомбі-немовля не живіше за мушкет, за допомогою якого я хочу його втихомирити.

Елізабет знову звела курок. Доросла почвара перейшла вже половину дороги. Ліззі прицілилася просто в голову; її палець погладжував гачок.

Зараз вона натисне, потім перезарядить мушкет і доб’є обох. Залишалося тільки натиснути. Але... вона не зробила цього. Бо відчула в собі дивну силу — емоції, які вона туманно пригадувала з давніх часів,