Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Ми ввалилися на дачу Льошки так, наче тільки що втекли з поля бою. Хоча, по суті, так і було. Тільки поле бою залишилося в машині, і в цій війні головною жертвою стала психіка Андрія.

— Ой, не заходьте, будь ласка, потихеньку, а то ще когось розбудите! — саркастично пробурмотіла Лада, проходячи повз нас.

Але її ніхто не почув. Ну, точніше, Андрій точно не почув, бо він ще не закінчив свою місію зі знищення моєї нервової системи.

— Якого біса ти не слухаєш, га?!

— А чому я маю тебе слухати?!

— Бо я єдиний тут, у кого є здоровий глузд!

— Ну так, так, звісно. У тебе здоровий глузд, у мене — бажання не здохнути!

— Ти жартуєш?! Ти тільки що мало не здохла через власну дурість!

— Ой, тільки не починай!

— Я вже почав!

— Андрію!

— Єво!

— Може, ти просто мене відпустиш і даси спокій?

— Я тебе не тримаю!

— Ні?! А оце що?!

Я махнула рукою на той факт, що він буквально перегородив мені дорогу, стоячи так, ніби зараз буде зачитувати мені вирок.

— Це спроба вибити з тебе хоч краплю логіки!

— Та що ти причепився?!

— Причепився?! — Андрій розсміявся. Але це був той сміх, після якого зазвичай лунає щось типу «Суддя, дозвольте мені вбити цю жінку».

— Я тобі ясно сказав не лізти в це лайно?!

— Я в ньому і так по самі вуха!

— То хоча б не розмахуй руками, щоб тебе всі бачили!

— Я ж хотіла дізнатись більше про Дмитра!

— А ти хотіла дізнатись про нього у того ідіота?!

— Ти, може, не повіриш, але це був єдиний варіант!

— Єва, ти ж знаєш, що я тебе люблю, але в такі моменти мені хочеться тебе просто…

Він зупинився.

А я завмерла.

Тиша.

Повітря стало важким.

Лада, яка тільки що налила собі чай, різко підняла голову.

Андрій теж, здається, зрозумів, що тільки що сказав.

Я повільно звузила очі.

— Що?

Він стиснув щелепу, провів рукою по волоссю і гаркнув:

— Я спати!

Розвернувся і вийшов із кухні, грюкнувши дверима.

Я все ще стояла посеред кімнати, намагаючись осмислити почуте.

Лада сьорбнула чай.

— Ну що ж… тепер навіть цікавіше.

—Ану стій! — наздогнала я його в коридорі. — Повтори, що ти сказав?

— Та ну тебе!

— Та йди вже! Який же ти…

— Я, звичайно, радий бачити вас удвох, але можна нарешті дізнатись, що відбувається?!

Ми синхронно замовкли й повільно повернули голови.

Прямо позаду нас, спираючись на дверний косяк, стояв Льошка. Його брови були підняті настільки високо, що, здається, от-от втекли б із обличчя.

— Льошка?! — я завмерла, кліпаючи очима.

— Власною персоною.

А потім я закричала:

— ЛЬОШКА!

І кинулася йому на шию, обіймаючи так, наче не бачила цілу вічність.

— Та ти ж мав бути за кордоном! Як?! Коли?! Чому?!

Він розсміявся, піднімаючи мене у повітря:

— Ну, скажімо так, життя непередбачуване. Я дивлюся, тут теж серіал без попередження?

— Ти навіть не уявляєш!

Я все ще тримала його за плечі, відчуваючи, наскільки сильно скучила.

А от Андрій… стояв поруч, з явно стиснутою щелепою і такою грізною аурою, що, здається, якщо б я не відпустила Льошку найближчі п’ять секунд, цей будинок просто самозайнявся б.

— Клас. У нас тут прямо сімейна зустріч, — буркнув він. — Я ж казав, що не треба жити в цього придурка.

— А тобі що, ревнуємо? — я підняла брову.

—  До нього?! Та щоб я…

— Та ну, Андрію, не бреши. Ти тут уже весь почервонів. — реготнув Маршал.

— Так може нагадати вам про сцену, яка була прямо на цій кухні? — гаркнув Андрій.

—Я тобі мільйон разів пояснював: ТО ВИЙШЛО ВИПАДКОВО!

—Ага, я так і зрозумів! — Андрій театрально розсміявся.

— Вибачте, але хто там? — а потім повільно, ніби у сповільненій зйомці, в кухні з’явилася Лада.

Андрій зблід.

Льошка зблід ще більше.

Я глянула на них, потім на двері.

Вона подивилася на нас, а потім…

Посміхнулася.

Не просто посміхнулася, а дуже широко.

— Ну привіт, коханий.

Я кліпнула очима.

Потім ще раз.

— Вибачте, що?!

А Льошка…

— ЯКОГО ХРІНА ЦЯ КУРВА ТУТ РОБИТЬ?!

У мене з’явилось відчуття, що я в якійсь до біса дешевій драмі з поганими акторами.

— Зачекайте… Стоп… Що?! — я розгублено глянула на Ладу, потім на Льошку, потім знову на Ладу.

А вона?

Вона виглядала так, наче це найсмішніше, що могло з нею статися.

— Ну що, сумував, любий?

— Ти… Ти…

Льошка вже почав дихати так важко, що я боялася, що зараз щось вибухне.

— Єва! Я не знаю, хто тут ідіот: ти чи я, але ця жінка — ходяча катастрофа!

— Ну, дякую, звісно…

— Та заткнись, Лада!

Я подивилася на Ладу, яка, здається, була у відмінному настрої.

— Ви… Знайомі?

— Знайомі?! — загарчав Льошка. — Ця змія мене КИНУЛА!

Лада театрально закотила очі.