Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

А може, це середа? Чи я не вирвала зайвого листочка? Чи, може, забула вирвати попередній? Звідки знатиму, який це день? Тільки неділю зможу розпізнати — внизу тоді б’ють дзвони, і коли повітря достатньо вологе, їхній звук, пошматований відлунням, долинає сюди.

Знатиму — я ж маю телевізора, хоч він тріщить, миготить і зображення біле, треба здогадуватися, що показує. Часом можна помилитися. Це знову сніг винен — якимось дивом дістався всередину телевізора і тепер падає там, розмиваючи зображення.

Тягнуся наосліп до шухляди і виймаю купку календарних листочків. Шістдесят другий рік, 21 лютого, приблизно як тепер. Знизу: “середа, Елеонори, Фелікса. Міжнародний День Боротьби з Колоніальним Расизмом. Негритянські прислів’я. Незнання — темніші від ночі. Витривалість голкою викопає колодязь. Навіть найглибша вода має дно”.

Вважаю, що це розумні прислів’я. Розкладаю листочки на цераті. Колір паперу — бруднувато-жовтий, але тримається добре. Не пам’ятаю з шістдесят другого року жодного дня. Тим часом 24 квітня у вівторок: “Григорія. Чи знаєш, що гавайська мова має тільки шість приголосних і голосних? Вона дуже проста, а тому неймовірно складна”.

Колись було світліше, більше сонця потрапляло на землю. Небо було блакитніше, а під вечір палало холодним рожевим світлом. Зорі світили пронизливіше. І місяць був більший; вночі треба було затягувати фіранки, бо його блиск свердлив повіки.

Тепер постійно темно — коли встаю зранку, світло ледве мерехтить, мушу засвічувати лампу і поки розходжуся, напалю, поїм, посиджу з Петром на веранді, вже починає темніти. На старість щось стається з очима, може, не здатні вже сприймати все світло, бідні діряві очі. Я вдягнула Петрові окуляри, але нічого не помогло. Ще більше розмили контури предметів. Це звичайні окуляри для читання, не зможуть проникнути крізь темряву. А мої десь пропали. Та мені не треба окулярів. Я добре бачу зірки. Спостерігаю, як вони рухаються: крутяться по колу, але дуже повільно, треба бути терплячим, щоб упіймати їх на гарячому. Я маю свої методи — ті чотири ялинки взимку вказують на велике розтоптане М, а над ними — тісно збите гніздо, кільце з хвостиком, повітряний змій із зірок, кулька на мотузочці. Небо крутиться над нашим домом, як спідниця в танці. Підглядаємо за танцюристом з землі, бачимо діри в тканині, через які пробивається далеке світло. Його тіло має бути з чистого світла. І я добре бачу село внизу. Треба тільки вийти на подвір’я. Коли б я мала підзорну трубу, могла б стежити, куди ходять, що роблять. Люди внизу виглядають, як маленькі цятки, пересуваються асфальтованою дорогою від крамниці до зупинки. Маленький автобус збирає їхніх дітей і везе до школи в Левіні. Час до часу, раз на два-три дні повільно проїжджає снігоочищувач і зсуває вали старого снігу на узбіччя. Відбуваються там різні речі, але всі вони — маленькі, гівняні. Сиджу біля Петра на холодній веранді, скільки можу витримати, розповідаю йому щось або співаю. Читатиму йому старі календарі. “Квітень, 11, середа, Леона, Філіпа. Чи ти знаєш, що існують дерева, листя яких майже не відкидають тіні?” Знаєш, Петре? Слухай далі. “Це евкаліпти, висота яких сягає до 150 метрів. Їхнє листя так розташоване, що сонячне проміння не падає на їхню поверхню”. Я обтяла йому нігті, бо перед смертю його не цікавили такі речі, як обтинання нігтів. А повинні були. Тітка Маринка завжди наказувала мити ввечері ноги, бо коли б щось сталося, коли б вночі приїхала швидка допомога, то треба бути чистим, бо сором. Поправляю на ньому волохату капу. Петро шепоче, не ворушачи губами. Здається, що чую його голос. Нашорошую вуха, але не вловлюю жодного слова. Тихо тріщить, як телевізор. До його нутрощів теж дістався сніг, його голос також сніжить.

Вчора перед сном я придумала, як привернути увагу людей внизу. Одягаю другу спідницю, Петрового светра, його шкарпетки, його бурки та куртку і ще підперезуюся хусткою, на голову вдягаю кролячу шапку-вушанку і виходжу на схил. Внизу в хатах вже горить світло. Перевіряю ступнями якість снігу — нижній шар вже збитий, але зверху ще лежить пух. На ньому залишаються мої сліди. Отже, добре. Пересуваюся маленькими кроками — туп, туп. Відчуваю, ніби опинилася у вирі забутого танцю з притулами і підскоками, але оскільки я стара — заміняю їх на м’які плавні рухи. Пересуваюся снігом, з глузду з’їхала на старість і бачу, що залишається після мене чіткий прямий слід.

Е

Мене дуже цікавить одне питання: коли людина починає вмирати? Мусить бути така хвилина в житті, певно, вона коротка і непомітна, але мусить бути. Підйом, розвиток, дорога вгору досягає кульмінаційної точки і починається спуск. Був би це полудень життя — сонце досягає зеніту і спускається до заходу. Це був би перелом бурі — найсильніший вітер, найгучніший грім, після якого починається тиша. Найгарячіший вогонь, що є початком згасання. Або найсильніше сп’яніння, але цієї самої миті починається протверезіння.

Мусить бути такий момент, але ми його не знаємо. Не розпізнаємо. Коли б його можна було зауважити, ми всі були б мудрими людьми. А так, ми — дурні.

Все може на це вказувати. Мільйонна волосина на гребені, несподіваний напад головного болю і неочікуване полегшення. Сон. Якийсь дивний, неспокійний або — навпаки — сон, що власне помираєш. Вічко на панчосі, яке біжить догори, пряме, як вістря. Зміна порядку: підсніжники розквітають не в березні, а вже у лютому.

Не люблю думати, зовсім того не люблю робити. Волію зайняти чимось голову, прибирати чи складати в шафі. Але тут вже нема що робити. Предмети створили товариства і відписали мене з тієї комуни. Роблять тепер, що хочуть, на чому їм завжди найбільше залежало — потрапляють в хаос.

Я посиділа коло Петра, причесала його. Розгладила складки на одежі. Зняла білу нитку з його сорочки. Відміряю на ній пучками пальців відстані, розвага молодих дівчат, а, бе, ве, ге... так довідаюся першу літеру імені його коханки. Як називалася панна Стадніцка? Секретарка зі школи. Чи не Бася? Нитка задовга для “бе”. Виходить “ка”. Отже, якась Крися або Казя.

Петро