Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

БОГДАН

Здається, моє життя налагоджується. Я спілкуюсь із донькою, повільно завойовую довіру Маші, щоб вмовити її повернути Владу в Україну. Зустрічаюсь з Олею. Я маю надію. Відчуваю смак життя.

Оля просила не афішувати наших стосунків, тож я так і роблю. Насправді ми майже не перетинаємося в офісі — сидимо в різних кабінетах. З роботи їдемо окремо, навіть якщо домовилися про зустріч. І мене це влаштовує.

Наші стосунки близькі, проте не інтимні. Ми були ще на двох побаченнях — сходили в кіно та на виставку сучасного мистецтва в галереї. Наше спілкування скоріше дружнє, тепле, але це не скасовує того факту, що вона приваблює мене як жінка. А хто я для Олі? Друг? Залицяльник? Чи відчуває вона до мене симпатію й потяг? Я можу обманюватися, проте думаю, що так — відчуває.

Знаю багато історій про жінок, які тримають чоловіків у френдзоні, використовують, виманюють гроші, підходять до стосунків із корисливими цілями. Та я впевнений: Оля — не така. Їй, схоже, просто потрібно більше часу, щоб підпустити мене ближче.

Часом я бачу, як вона напружується — ніби чекає від мене якогось натяку чи нападу, пересилює свою першу реакцію, вдивляється — і тоді розслабляється. З якими демонами ти борешся, дівчино? Чому для тебе це так важко? Адже ми просто проводимо разом час. Пізнаємо одне одного.

Я з нею максимально відвертий. Єдина тема, яку хотів би обговорити, але мовчу — це мій план повернення Влади. По-перше, тема блогінгу вже була предметом суперечки між нами, а по-друге, кому цікаві чужі діти? Особливо, якщо жінка не пізнала материнства. Їй усього 28. Я взагалі не знаю, чи хоче вона дітей, чи любить їх. Вважаю безглуздою ідею, що в кожній жінці є ген материнства, і що вони інтуїтивно знають, як поводитися з дитиною. Це точно не так. І це нормально. Тому тему не піднімаю.

Сьогодні наше четверте побачення, і я приготував для нас дещо особливе.

Заїжджаю по Олю у домовлений час і бачу, як моя блондинка вже виходить з під’їзду. Пунктуальна, моя правильна дівчинка. А ще — дуже серйозна. Зосереджено йде до машини, не звертаючи уваги ні на кого. А я посміхаюся, як хлопчисько. Я в передчутті. І трохи захоплений нею.

Оля вдяглась тепло й зручно, як я її й просив: коротка дублянка, джинси, в’язана шапка і навіть рукавиці.

Виходжу з машини їй назустріч. Без квітів — вона ж казала, що любить кімнатні, але куди зараз подіти вазон? От жінки, як придумають собі щось.

— Привіт, маєш чудовий вигляд.

Вона ніяковіє, а я не втрачаю нагоди обійняти й поцілувати. Це мені вже дозволено. Оля, як «пристойна дівчина», дозволила себе поцілувати тільки після третього побачення.

— Привіт. Ти нарешті скажеш, куди ми їдемо?

Їй цікаво. На це й був розрахунок. Але обурюється вона по-дитячому, і мені це подобається. Не думав, що в нашому віці ми ще можемо отак. У мене таке було лише в двадцять. І ось знову. З нею.

Ми їдемо вечірнім містом. Мені подобається тримати її за руку, відпускаючи лише, коли перемикаю передачу. Але з автоматом — це легко. Їдемо в бік Подолу. До однієї з багатоповерхівок. Я домовився для нас про пікнік під зорями. Давно мріяв спробувати.

Піднімаємося на дах. Там гірлянди, м’яке світло. В центрі — столик з легкою закускою, вином для неї й сидром для мене, стільці з пледами і поруч задекороване УФО, щоб не змерзли. Організатори врахували всі мої побажання. Я задоволений.

— Це неперевершено. Я таке тільки в кіно бачила, — виривається у Олі. І я радію. Досяг бажаного ефекту.

— Я радий, що тобі подобається.

Оля тягнеться до сумочки за смартфоном, робить кілька фото, а тоді повертається до мене:

— Не проти зробити спільне?

Підходжу, обіймаю її зі спини, дивлюсь у камеру. Вона фотографує на фронтальну, і ми одразу бачимо результат — її ніжна посмішка, мої закохані очі, вогні вечірнього Києва.

Сідаємо. Я наливаю їй вино, ми дегустуємо сир і напої.

— Я приготував гру. Називається "36 питань для близькості". Чула про таку?

— Чула. І навіть колись пропонувала… — Оля осікається, але продовжує: — своєму колишньому чоловікові.

Отже, вона теж була одружена. Не знаю, як ставлюсь до цього. Напевно, більше непокоїть, що вона це приховувала. Схоже, її досвід і справді болючий.

— Зрозуміло, — не акцентую, не розвиваю тему, щоб не налякати. — Розкажеш, якщо захочеш. Або якщо випаде таке питання.

Оля посміхається. Схоже, щойно здолала якусь внутрішню перешкоду. Добре.

— Витягуй перше питання.

— Яка дрібниця в повсякденному житті приносить тобі неочікувану радість?

Вона замислюється.

— Був період, коли я довго шукала відповідь. Здавалось, нічого не радує. Але потім згадала про догляд за собою. Просто кайфую від усіляких скрабів і масочок. Люблю обирати й наносити їх.

— А мені раніше радість приносила закрита справа. Це було про досягнення, вправність, роль у житті клієнта. А тепер — зовсім інше. Мої розмови з донькою. Щоразу боюся, що вона закриється, але вона мені радіє — і серце тане. І наші побачення. Кожне нове, але з відчуттям юності.