Читати книгу - "По ту сторону серця, Марі Луна"

Після звістки про зникнення Олега мені стало байдуже, хто і що подумає. Усе, що мало значення — це він. Його життя. Його доля. Його повернення.

Я почала спілкуватися з його тіткою, братом, сестрою. Вони стали мені рідними людьми, хоча й не знали всієї правди. Я намагалася бути для них підтримкою, а вони — для мене. Ми разом тримали одне одного на плаву в океані невідомості.

Олег почав снитися мені щоночі. Його сни я запам’ятовувала до дрібниць: одяг, вираз обличчя, навіть його мовчання. Іноді він просто дивився на мене. Іноді щось говорив, але я не чула слів — лише відчувала тривогу. Інколи він ніби хотів іти, а я тримала його за руку. Прокидалась зі сльозами.

День — мов у тумані. Робота, діти, домашні справи... А всередині — один великий біль. Всі мої сили йшли на те, щоб не зламатися.

Я відчувала, що він десь є. Що треба вірити. Триматися. Сподіватися.

І я трималась.

Я не сподівалась на жодні стосунки з Олегом. У мене була сім’я. Я любила Віктора — по-своєму, глибоко, вдячно. Але після звістки про зникнення Олега всередині щось мовби обірвалося.

Я почувалася спустошеною. Немов втратила частинку себе. Немов щось дороге, важливе, невимовне — зникло в темряві. Не було бажань, не було радості. Я не хотіла нічого, лише одного — щоб він був живий.

Я не просила більшого. Лише знати, що з ним усе добре. Що десь там він живе, дихає, бачить небо. Іноді, бодай краєм ока, побачити його — було б для мене еліксиром. Цілком достатньо.

Я не мала права хотіти більшого. Але серце не питало дозволу. Воно боліло. Воно чекало.

Я прокидалась із відчуттям порожнечі, засинала зі сльозами. Олег снився мені щоночі. У снах він був то усміхнений, то поранений, то просто мовчки дивився на мене своїми очима — тими самими, що я пам’ятала ще зі школи. І кожен сон залишав у серці пекучий слід.

Я продовжувала жити — робота, діти, домашні справи. Я намагалася бути сильною, як завжди. Але цей біль не минув, не згас. Він просто став тихішим, непомітним для оточення, та не для мене.

У тітки, сестри, брата Олега я знайшла особливу підтримку — ніби ми всі стали ближчими через його відсутність. Ми не вимовляли багато, але розуміли одне одного з півслова. Ми всі трималися за надію.

І хоч я не дозволяла собі мріяти, в душі жевріло: раптом він повернеться. Раптом одного дня я знову побачу його усмішку — не уві сні, а насправді…