Читати книгу - "По ту сторону серця, Марі Луна"

Півтора роки очікувань...

Одного дня мені написала його сестра. Її повідомлення було коротким, але кожне слово — наче удар по серцю. Вона сказала, що Олега знайшли ще пів року тому… по ДНК. Знайшли лише кілька кісточок. ДНК співпало, але ім’я і прізвище в обліках були зовсім інші. Слова про «девяносто дев'ять відсотків» і «потрібні ще експертизи» нічого вже не важили. В мені щось обірвалося.

Я читала це повідомлення кілька разів, не вірячи. Серце відмовлялося приймати. Як це — всього кілька кісточок? Як це — ім’я чуже, але ДНК його? Це не вкладалося в голові. Здавалося, що якщо не все знайдено, значить — ще є шанс. Але розум уже все розумів, а серце — ні.

І в ту мить я відчула тишу. Вперше за багато місяців. Олег перестав снитися. Немов прощався.

Повторна експертиза не залишила місця для сумнівів — 99,9%. Прийшло повідомлення: героя везуть додому…

Його зустріли з почестями. Урочисто. Його труна стояла саме там, де колись лунав його голос, де він ставив музику, де танцював свій брейк-данс, де жив — по-справжньому, вільно, яскраво. Будинок культури — тепер став місцем останнього прощання. Я стояла серед людей і плакала. Плакала не стримуючись, відчайдушно, як дитина. Я виплакала всі свої сльози, усі слова, що ніколи не сказала, і всі листи, які ніколи не надіслала.

В ніч перед похоронами він прийшов уві сні. Стояв у натовпі біля будинку культури. Люди віддаляли його від мене, з кожним кроком усе далі й далі. Але він обертався, дивився мені в очі з розпачем і благав:
"Чекай... я повернусь..."

Я прокинулася в сльозах, стиснута болем і провиною. Мене не залишали думки про те єдине повідомлення, яке я написала його братові — те, що попереджало, просило бути обережним. І яке я злякалася надіслати.
Часом мені здається, що якби я не видалила його — усе могло бути інакше. Можливо, я б врятувала йому життя. Можливо…