Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 16.
«Ти, звісно, богиня, але рис промити не забудь.»

Прокинулася я, як завжди, не одразу. Спочатку солодко валялася в напівсні, потім — за звичкою — почала чекати… дзвінка. І — тиша. Ні дзвону, ні дзижчання, ні того ідіотського звуку арфи, який я колись обрала мелодією будильника, думаючи, що починатиму ранок, як богиня. Ага, тільки богиня була в комі, бо арфа дзеленькала кожні п’ять хвилин і викликала бажання роздовбати телефон об стіну.

У тому сонному стані мені пригадалась моя рідна комуналка. О, святе лігво жаху! Протяги, які, здається, вели просто в Нарнію. Сусідка тітка Валя, що смажила рибу о шостій ранку. Моя Олька — подруга, сусідка, співпитуха і головний постачальник життєвого гумору. Вона постійно з’являлася на порозі моєї кімнати з криком:

— Все, Мія, я так більше не можу! Я знову встановила Тіндер!

— Олю, ти ж його тільки вчора видалила!

— Мовчи, в мене гормони!

І, звісно, наша ранкова кава. Ми вмощувалися на підвіконні, звісивши ноги назовні, як два філософи перед кінцем світу. Я — в халаті з діркою, вона — в чоловічій сорочці.

— Як думаєш, ми колись прокинемось без бажання когось убити?
— Тільки якщо це буде відпустка. Або клінічна смерть.

Ех, були часи...

Я піднялась з ліжка, здригнулась — ніч була холодною, і хоч ковдри тут шиють добротні, але мої кісточки сумували за центральним опаленням. Підійшовши до столу, я завмерла. Там лежав згорток. Дивний. Загорнутий акуратно, але недбало, з таким смаком, ніби це дорога шовкова сорочка в бутіку, а не обгортка з паперу на сільському столі.

— Ну що, ризикнемо? — пробурмотіла я і обережно розв’язала вузол.

Всередині виявився справжній скарб. Пачка пергаменту — м’якого, трохи шорсткого, ніби чекала, коли я вдихну в нього життя. Кілька баночок з пігментами — і не якимись там сірими, а благородними: охра, бірюза, хна, кармін — назви звучали, як поезія. А пензлі! З козячої шерсті, пружні, легкі… Я ледь не пискнула від захвату. Ледь.

Пальці тремтіли, коли я розгортала згорток повністю. Відчувала себе шестирічною дівчинкою, якій вперше подарували коробку акварелі. Тільки тоді я малювала квіти на стінах, а тепер можу писати історії. Історії, які болять.

Я сіла прямо на підлогу і, як дитина, почала розгортати кожну баночку, торкатися пальцем, нюхати. Так-так, я нюхала фарби. Звичка. Ще з Воскресенська. Востаннє я працювала з такими пігментами, коли посварилась з мамою через те, що забула про день народження дядька Толі й купила йому в подарунок в’язані шкарпетки з пінгвінами. Він був рибалкою. Йому було байдуже, але мама влаштувала драму століття.

Я сиділа і гладила пензлик, як кота, і думала: хто це міг бути? Від кого цей подарунок? Від Дарини? Навряд. Від Брін? Вона більше по ножах, ніж по пергаменту. І тут — бах! — здогадка. Невже… ні. Не може бути… Він?

Засунувши всі скарби подалі в скриню, я помчала на кухню.

Наїна, як завжди, вже була там і щось товкла в ступці.

— Доброго ранку, Міє. Добре спалося?

— Ну, якщо не рахувати космічної драми в голові — то прекрасно, — буркнула я, сідаючи поруч.

— Це добре. Поїж.

— А, до речі... цей... згорток у мене на столі. Це хтось випадково залишив? Чи це… ну… мені?
Наїна хмикнула. І якось хитро примружилась.

— Його залишили для тебе.
— А... хто?..

Вона підняла брову.
— Ну ти ж розумна дівчина, здогадайся.

— …Ти хочеш сказати…

— Так, — усміхнулась вона. — Від вождя.

Пауза. Глухий удар. Це не посуд впав. Це я, морально. Мій мозок завис, як комп’ютер з піратською Windows. Я втупилася в неї, як кіт у лазерну крапку.

— Вождя? Глейва? Того самого, що дивиться на мене, як на ворога народу?

Наїна лише посміхнулась. А мене затопили спогади...

Я стою біля потоку, весь вечір у голові — суцільний протяг. Його погляд, його голос. Те, як він наближався — обережно, але хижо. Те, як його рука впевнено торкнулася мого волосся. Те, як різко пішов у наступ. А я, як дурна, втекла. Бо не знала, що робити з тим пекельним міксом емоцій: пристрасті, страху, болю і... надії?

Адже він — вождь. Чужинець у моєму світі. З дивною магією. Чоловік, у погляді якого більше холоду, ніж у північних морях. І все ж він приніс мені фарби. Він запам’ятав. Він… помітив.

І я, як закохана підлітка, починаю судомно перебирати кожне слово, кожен погляд. Що він відчуває? Що приховує? Чому — я?

Я боюся. Боюся знову бути обманутою. Боюся себе — свого потягу до нього. Але в глибині… є дивна віра. Віра в те, що за його холодною маскою ховається хтось — вразливий. Хтось, кому так само страшно, як і мені.

Після емоційного цунамі я вирішила зайнятися чимось корисним. Наприклад, гастрономічним подвигом.

— Дівчата, — оголосила я на кухні, — а у вас рис є?
— Є. Для каші.
— Ідеально. Сьогодні — японський вечір. Я навчу вас готувати суші.

Служниці перезирнулися, наче я сказала: «відкриємо портал до пекла».

— Що за… с-ші? Сутності?
— Суші. Це божественна їжа, здатна віднести душу в екстаз, а шлунок — у гастрономічну нірвану. Коротше, зараз усе покажу.

Я засипала рис у казан.
— Промиваємо, дівчата, до чистої води. Не як минулого разу, коли в каші плавали гілки, ага?

Брін пішла по водорості.
— Тільки їстівні, Брін! Якщо воно ворушиться — назад у ставок!

— А рис варимо до якої стадії? — обережно спитала одна.

— До стадії липкості, — пояснила я. — Не каша, не розсипчастий. Щось середнє. Як колишні: не разом, але й не відпускають.

— Зрозуміла, — кивнула жінка на ім’я Тіна, — як наша старша з Гуннаром живуть.

Поки рис варився, я пояснювала:
— Заправка: оцет і цукор. Чому? Бо без цього рис — це просто злиплий сором, а не суші.

Сметану й творог збила в щось на кшталт крем-сиру.
— Ось так, рідні. Накладаємо на водорості — як масло на хліб, і притискаємо, але з східною філософією.