Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Повернувшись зі свого щоденного обльоту навколо табору на ранкових вітрах, Сил спурхнула йому на плече й, умостившись, сиділа — на позір у глибокій задумі.

Далінарів табір був добре організований. Тутешні солдати не валандалися без діла, а завжди були чимось зайняті — гострили й чистили зброю, добували провіант, носили вантажі, патрулювали. У цьому таборі патрулів було чималенько. Навіть попри зменшення чисельності війська, на шляху до брами Каладін із командою проминули аж три — утричі більше, ніж будь-коли бачили в стані Садеаса.

В око знову впадала довколишня малолюдність. Щоб жити в цьому таборі привидами, загиблим не треба було ставати Спустошувачами: порожні казарми робили це замість них. Каладін проминув жінку, що сиділа долі коло одної з будівель і дивилася в небо, притискаючи до себе згорток чоловічого одягу. Поруч матері стояли на доріжці двоє неприродно принишклих дітей: адже в їхньому віці малечі таке невластиво.

Казарми, утворюючи квартали, оточували табір гігантським колом, по центру якого лежала населеніша частина — жвавий район, де стояли Далінарова резиденція й особняки різноманітних генералів із вельможами. Холін мешкав у схожому на курган кам’яному бункері, де майоріли знамена й снували заклопотані писарки, несучи оберемки гросбухів. Неподалік декілька офіцерів понапинали вербувальні намети, до яких тягнулася довга черга майбутніх солдатів. Там упереміш стояли професійні найманці, що добулися на Розколоті рівнини в пошуках роботи, а також пекарі або подібний до них люд, який прислухався до заклику вступати на службу, латаючи собою поріділі після розгрому солдатські шеренги.

— Чому ти не засміявся? — спитала Сил, оглядаючи чергу, коли Каладін саме обходив її дорогою до вихідної брами табору.

— Вибач, — відказав той, — але я не зауважив твого жарту…

— Я маю на увазі раніше, — промовила спрен. — Скеля з рештою засміялися — а ти ні. Коли ти сміявся протягом найтяжчих тижнів, я розуміла: ти примушуєш себе. От і подумала, що тепер, коли життя налагоджується…

— Нині я маю турбуватися про цілий батальйон мостонавідників, — відказав Каладін, дивлячись уперед. — А ще оберігати життя великого князя. У таборі, де я перебуваю, повно вдів. Гадаю, тут не до сміху…

— Але ж вам таки ведеться ліпше — я про тебе і твоїх людей. Подумай, що ви зробили, чого досягли, — заперечила Сил.

Бійня на плато, що тривала цілий день. Він до останку злився зі зброєю та бурями всередині себе. І вбивав — вбивав, щоб захистити світлоокого.

«Він не такий, як інші», — подумав колишній мостонавідник.

А втім, так завжди говорили.

— Я, певне, просто чекаю, — зронив Каладін.

— Чекаєш чого?

— Грому, — стиха промовив той. — Після блискавки обов’язково гримить грім. Буває, не зразу, але неодмінно.

— Я…

Сил спурхнула в повітря й стала навпроти нього, зміщуючись назад синхронно з його ходою. Не летіла — крил у неї не було — і не тріпотіла в повітрі, а просто собі стояла на порожнечі, зміщуючись назад в одному з ним темпі. Складалося таке враження, що звичні закони фізики були їй не писані.

Вона схилила голову набік.

— Не розумію, що ти маєш на увазі. От халепа! Я гадала, наче починаю брати втямки геть усе. Громи? Блискавиці?

— Коли ти спонукала мене воювати, рятуючи Далінара, тобі все одно було боляче, якщо я вбивав — пригадуєш це відчуття?

— Ще б пак.

— От і тут таке саме, — тихенько сказав Каладін і глянув убік.

Він знову стискав ратище надто сильно.

Узявши руки в боки, Сил дивилася на нього й чекала, чи скаже той ще щось.

— Насувається якесь лихо, — промовив зрештою Каладін. — Адже постійно вестися добре не може — не з моїм це щастям і не так влаштоване життя. Мабуть, це якось пов’язане з учорашніми ґліфами на стіні в Далінара. Таке враження, наче вони запустили зворотний відлік.

Спрен кивнула.

— Ти коли-небудь бачила дещо подібне?

— Я щось таке пригадую… — прошепотіла та. — Щось нехороше. Прозрівати майбутнє — не від Гонора, Каладіне. Це щось інше. Щось небезпечне.

Як чудово.

Він нічого більше не казав, і Сил, зітхнувши, спурхнула в повітря, де стала стьожкою світла й полетіла за ним, переміщуючись між поривами вітру.

«Сил казала, що вона — спрен честі, — згадав Каладін. — То нащо ж вона й досі прикидається, граючись із вітрами?»

Треба буде в неї спитати — якщо вона відповість. І якщо взагалі знає відповідь.

***

Поклавши лікті на вишукану кам’яну стільницю, Торол Садеас сплів пальці, роздивляючись Сколкозбройця, увігнаного по центру стола, чиє лезо віддзеркалювало його лице.

Поглинь його Геєна! І коли він устиг постаріти? Садеас уявляв себе молодиком на третьому десятку, а йому вже стукнуло п’ятдесят. П’ятдесят — а бодай їм буря, цим літам! Він випнув підборіддя, оглядаючи меча.

Присяжник. Далінарів Сколкозброєць — вигнутий, немов дуга, з гачкуватим вістрям на кінці й зазублинами біля гарди, що утворювали з першим ансамбль. Наче хвилі, що перекочуються, здибившись над океаном.

Скільки разів йому кортіло цього меча! Тепер це була його власність — але така, яку неначе підмінили. Далінар Холін — збожеволілий від горя і до того морально розчавлений, що битва страшила його — все одно хапався за життя. Цей давній Садеасів друг був наче улюблений сокирогончак, якого вимушено приспали, — аж нá́ тобі: отрута не подіяла, і той знову скавулить під вікном.

Ба гірше: новий власник Присяжника не міг позбутися відчуття, наче Далінар узяв над ним гору.

Двері вітальні відчинилися, й досередини прослизнула Йалай. Тонкошию й широкороту, його дружину ніколи не називали красунею — а після всіх цих довгих років і поготів. Але Садеас тим не переймався. Йалай була найнебезпечнішою жінкою з усіх, кого він знав, а це приваблювало дужче, ніж гарненьке личко.

— Дивлюся, ти тут меблі псуєш, — сказала вона, поглянувши на ввігнаного в центр стільниці Сколкозбройця.

Йалай плюхнулася на кушетку поруч чоловіка, обвила рукою його спину й задерла ноги на стіл.

На людях та була зразкова алетійка, але вдома надавала перевагу зручності.

— Далінар гребе в армію всіх, кого може, — сказала вона. — Скориставшись із такої нагоди, я заслала в його табір іще кілька вивідувачів.

— Солдатів?

— За кого ти мене маєш? Тоді вони аж надто впадали б у вічі: адже за новобранцями пильнуватимуть. А от допоміжна обслуга зяє дірками: там-бо також дослухаються до кличу взяти списи й укріпити боєздатність війська.

Садеас кивнув, так само не зводячи очей із меча. Його дружина вибудувала найразючішу шпигунську мережу у всіх військових таборах. І то найбільше вражало те, що про це не знав майже ніхто. Йалай почухала йому спину, від чого по шкірі побігли мурашки.

— Він оприлюднив ту свою прокламацію, — повідомила жінка.

— Зрозуміло. І як її сприйняли?

— Як ми й очікували. Решта нестямляться від люті.

Садеас кивнув.

— Далінар мав би загинути, але якщо вже він досі живий, то ми принаймні можемо покластися на те, що зашморг у нього на шиї незабаром затягнеться сам собою. — Великий князь примружив очі. — Ціною його смерті я старався відвернути крах королівства. А от тепер вагаюся, чи не було б так ліпше для всіх нас.

— Що?

— Я не