Читати книгу - "Тіні старого лісу, Юлия"

Раптом серед шепоту лісу почулося якесь тихе шарудіння. З тіні дерев вийшла Чаклунка. Її очі блищали, а в руках вона тримала свою тонку палицю, що випромінювала легке сяйво. Марина розуміла, що Чаклунка знає і бачить більше, ніж хто-небудь інший, і завжди зʼявляється там, де її присутність може змінити все.

— Ліс не відпустить тебе до нього, – тихо сказала вона, підходячи ближче до дівчини. – Але я бачу, як твоя душа рветься до цього хлопця.

Марина глянула на Чаклунку з болем в серці, не в силі приховувати свої емоції. 

— Я все розумію, – прошепотіла вона. – Але він заблукав і я не можу залишити його тут. Він не знає, як небезпечно в цьому лісі для звичайних людей. Я повинна допомогти йому, навіть якщо це буде останній раз, коли я його бачу.

Чаклунка уважно слухала її, ніби вивчала кожну думку, кожен порух душі. Потім вона повільно витягнула руку вперед і провела нею перед очима Марини. Мигнуло яскраве світло і дівчина побачила перед собою темну галявину, посеред якої стояв Олексій і розгубленими очима вдивлялася в темінь. Він не розумів, куди йти. Навколо нього закручувались тіні. Духи лісу спостерігали за ним з гущавини. 

Дівчина відчула, як її серце завмерло. Вона розуміла, що він був так близько і так далеко від неї.

— Якщо ти дійсно хочеш допомогти йому, – мовила Чаклунка, – тобі доведеться зробити вибір. Ліс не терпить подвійної вірності. Тож, якщо хочеш врятувати його – відмовся від нього назавжди.

Марина наперед знала, яким буде її вибір і від цього серце наповнилося болем. Вона розуміла, що ліс був її долею, але глибоко всередині їй так хотілося хоча б ще раз поглянути на хлопця.

Чаклунка, відчувши її думки, на мить помʼякшилася. Її погляд перестав бути таким холодним і суворим. Вона злегка торкнулася плеча дівчини.

— Добре, – нарешті мовила вона, – я дозволю тобі підійти до нього. Але тільки на мить. Я наведу на нього сон і в цей час ти зможеш попрощатися з ним. А потім ти маєш забути про нього, в свою чергу я зроблю так, щоб він також більше ніколи не згадав тебе.

Марина кивнула, ледь стримуючи сльози. Чаклунка тихо прошепотіла щось у повітря і гілки, які раніше заважали Марині, відступили, утворивши вузьку стежку, що вела до галявини, на якій стояв Олексій.

Коли вони підійшли ближче, Чаклунка підняла руку, проговорила кілька магічних слів і хлопець занурився у глибокий сон.

— Іди, – сказала Чаклунка, – але не забудь, що цей момент – останній.

Марина повільно підійшла до Олексія, сіла поруч і обережно торкнулася його руки. Схвильованим і водночас твердим голосом вона прошепотіла:

— Вибач, Олексію, я не можу бути з тобою, але ти назавжди залишишся глибоко в моєму серці.

Її слова зникли в повітрі, ніби їх ніколи й не існувало. Марина підвелася й Чаклунка кивнула їй, закликаючи піти.

Дівчина ще раз озирнулася на Олексія і зі сльозами на очах рушила в глибину лісу, розуміючи, що це був її останній шанс бути поруч з ним.