Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

Атлас розповів Генрі-молодшому лише те, що знав сам: його мати була біженкою з південного штату Міссісіпі. А батько так сильно любив війну й військову справу, що втрата посади стала крахом його особистості. Він отримав місце в університеті й там же захопився певною Елоїзою.

Дізнавшись про це — усі друзі з гарнізону відвернулися від Манна й перестали підтримувати зв'язок. Залишився лише Атлас. Вони зрідка зустрічалися з Генрі в мисливському будиночку, який так і стояв пусткою після ремонту.

— То виходить, у мене десь є тітки й навіть можуть бути двоюрідні брати? — Із широко розплющеними очима запитав Генрі.

Атлас знизав плечима:

— Ніхто не знає. Якщо сестри Салліван вийшли заміж і змінили прізвища — то хто їх знайде?

Трохи підбадьорений Генрі знову понурів. У нього залишалися лише він сам, Дональд, містер Сінклер, стара халупа й розбиті спогади.

— Ви думаєте, вони взагалі не кохали одне одного?

Атлас сів на край дивана й узяв у руки подушку, вишиту блакитними нитками:

— Я думаю, вони розлюбили одне одного. Генрі подобалося вчитися, а Джин любила жити. Система не передбачає свободи ззовні — вона любить, коли рухаються всередині.

Атлас говорив замислено й загадково, Генрі це швидко набридло. Замість того щоб слухати, він знову запитав:

— То ви вважаєте, що в батька був роман із цією Елоїзою?

— Ніхто не знає, хто така ця Елоїза. Окрім твого батька — ніхто з нас не бачив її наяву. Вона жінка-привид, що внесла смуту в його серце. Ми справді поважали Джин. Вона була рішуча й смілива, і гарна, і... — Атлас зітхнув, змахуючи з ока зрадницьку сльозинку. — І я не повірив, коли побачив її мертвою.

Генрі повільно кивнув. У труні маму він не бачив, але пам'ятав її останні дні — навряд чи вона виглядала симпатичніше.

Спочатку він не знав, про що ще розпитувати Атласа, а потім, ніби прокинувшись від сну, раптом зрозумів:

— То виходить, мисливський будиночок батька — це спадщина, що дісталася мені від матері?

Атлас кивнув.

— Саме так... — Раптом зрозумів Генрі. — Тому він не зміг заповісти цей будинок нікому, крім мене...

— Він хотів віддати будинок Дональдові як вибачення й навіть питав моєї думки, але я сказав, що це будинок Джин і так робити не можна...

— Навіщо батькові треба було вибачатися перед Дональдом?

— Ах, це... — Атлас почав чухатися: руку, щоку, ніс. У ту мить у нього свербіло все. — Твій батько був незадоволений твоїми математичними знаннями й ухвалив рішення піклуватися про дитину, яка мала б вищі здібності. Він став займатися волонтерством у дитячих будинках, витрачав купу грошей і нарешті знайшов Дональда. Згодом надто тиснув на нього. Це призвело до того, що Дональд став слабким фізично, і це почуття провини раптом почало пожирати твого батька. — Помітивши наполегливий погляд Генрі, Атлас одразу знітився й відмовився. — Я не знаю подробиць. Краще запитай про це в Дональда.

Після такої важкої й довгої розмови, сповненої спогадів і розчарувань, Генрі почувався виснаженим. Сидячи на пластиковому стільчику біля трейлера, куди їх тимчасово поселили, вдихаючи аромат бузку й акації, що посилювався через мряку, Генрі намагався ні про що не думати. Він був тут, поруч із Дональдом, якому стало краще. Це вже було добре.

Думки про минуле вганяли його в сором і образи за себе й Дональда, і найпростішим варіантом зараз було просто залишити горе в минулому.

— Як твоє здоров'я? — Не особливо замислюючись, запитав Генрі.

— Лікарі порадили поїхати до Нью-Йорка й спробувати зробити операцію. Але шанси мізерні. — Дональд роззувся й підтягнув голі ноги до себе, обійняв їх руками й поклав голову, розглядаючи Генрі крізь товсті лінзи рогових окулярів.

— Настільки погано? — Генрі повернув голову, щоб подивитися на нього.

— Я вмираю. Що тут може бути хорошого?

— Містер Сінклер сказав, що батько говорив про тебе з ним.

Дональд знизав плечима.

— Він сказав, що не знає, чому ти хворієш, але знає, що батько тиснув на тебе. Що він мав на увазі?

Дональд заплющив очі:

— Залиш. Ти справді хочеш ще одну важку розмову?

— Боже... — Генрі відвернувся й підвів очі до неба, де серед темних нічних хмар визирали рідкісні дрібні зірки. — Я взагалі не знав своїх батьків.

— Вони з тобою рідко розмовляли, зайняті собою. — Фиркнув Дональд.

— Ти нічого не знаєш про мою матір! — Гаркнув Генрі й різко підвівся зі стільця.

— Зате я відмінно знав твого батька. — Дональд криво посміхнувся. — Але я можу помилятися, і він був гарним батьком для тебе, так?

Генрі стиснув руки в кулаки. Йому знову захотілося звернути Дональдові шию. Як він може бути таким зарозумілим, коли його сім'я піклувалася про сироту? Коли батько залишив йому стільки спадщини?!

Але згадуючи слова Атласа й розмову про те, що він пам'ятав про стосунки батьків, Генрі здувся, як повітряна кулька, і, видихнувши, сів на стілець.

— Я теж нічого не знаю. — Він помовчав, а потім неохоче промовив. — Вибач. За те, що вибухнув.

— Я вже звик. — Дональд відвернувся й почав дивитися в інший бік.

Спокійна вечірня атмосфера змінилася незручною й навіть напруженою. Зірки зникли, задув сильний вітер, розносячи в повітрі не лише тонкий квітковий аромат, а й шар пилу.

— Ти ображаєшся на мене. — Не запитав — заявив Генрі.

— Це минуле. Я спати. — Він підвівся зі стільця, всунув ноги в черевики й відтрусив штани.

— Дональде. — Генрі схопив його за руку. У його вологих очах раптом з'явилася ніжність. — Недоспав за цілий день? — Їдко запитав він.

Це було знущання. Генрі був злим хлопчиськом із самого дитинства й досі не міг повноцінно приборкати свою агресію. Ця злість гризла його зсередини й навіть у ті моменти, коли йому хотілося бути м'якшим і турботливішим, внутрішній звір вилазив назовні й клацав отруєними зубами.

Дональд вирвав руку з його хватки: