Читати книгу - "Номер нуль"

У розмову встряв Лучиді:

— У поважної газети має бути досьє.

— Себто? — спитав Сімей.

— Як синодики. У газеті не повинно виникати кризової ситуації, коли о десятій вечора, скажімо, приходить звістка про те, що померла якась важлива людина. Але ж ніхто не спроможний за півгодини скласти некролог, у якому достатньо інформації. Тому складають десятки й десятки некрологів наперед — синодики. Отож, коли несподівано помирає якесь цабе, у тебе вже є готовий некролог, треба лише оновити дані відповідною годиною смерті.

— Але ж ми не маємо створювати наші номери нуль один за одним. Ми створюємо номер з певною датою, досить лише прочитати інші газети, а синодик ми вже маємо, — пояснив я.

— Використовуватимемо їх лише, наприклад, коли йтиметься про міністра чи впливового промисловця, — прокоментував Сімей, — а не про дрібного поетика, про якого наші читачі ніколи й не чули. Їм місце на шпальтах оглядів культури, на яких великі газети мають щодня писати новини й неістотні коментарі.

— Я підкреслюю, — мовив Лучиді, — синодики — це для прикладу, але досьє — вагома річ. Адже про певних добродіїв слід мати достатньо деталей, які б згодилися для усіляких різновидів статей. Щоб не робити розслідувань в останній момент.

— Розумію, — відповів Сімей, — але таку розкіш може собі дозволити велика щоденна газета. Утім, для того щоб зробити досьє, треба провести купу розслідів, а я не можу доручити цю справу одному з вас, аби хтось складав ті досьє цілісінькими днями.

— Зовсім ні, — мовив усміхнувшись Лучиді. — Складати досьє спроможний навіть студент з університету, який за дрібну платню ходитиме по залах періодики у бібліотеки. Чи ви гадаєте, що у досьє, я кажу не лише про ті, які є у газетах, а навіть у секретних службах, є якась надзвичайна інформація? Навіть секретні служби не можуть так оперативно діяти. У таких досьє збирають газетні вирізки, статті, де пишуть про загальновідомі речі. Відомі всім, окрім хіба що міністра та лідера опозиції, про яких там ідеться й які ніколи не мають часу почитати газети, а тому ставляться до цих звісток, як до державної таємниці. У досьє є лише уривки даних, які потім зацікавлена особа збирає докупи таким чином, щоб наштовхнути на підозри, алюзії. У якомусь досьє пишуть, що такого-от добродія кілька років тому оштрафували за перевищення швидкості, у іншому — що місяць тому він відвідав табір бойскаутів, а ще десь — що учора вночі його бачили на дискотеці. З цього можна дійти висновків, що йдеться про відчайдуха, який нехтує правилами дорожнього руху, щоб дістатися закладів для питущих, і ймовірно — я кажу «імовірно», але це й так очевидно — йому до смаку хлопчики. Цього досить, щоб дискредитувати добродія. І то говорячи лише щиру правду. А ще досьє корисні тим, що їх навіть не треба нікому показувати: треба лише пустити чутки, що такі існують і що у них є, скажімо так, цікава інформація. Хтось дізнається, що у тебе на нього щось є (він не знає, що саме, але ж кожен приховує скелет у шафі), тож він втрапляє у пастку. Щойно у нього щось спитаєш — увічливо даватиме поради.

— А мені подобається ця історія з досьє, — зауважив Сімей. — Нашому видавцеві припаде до смаку те, що він матиме засоби, за допомогою яких зможе контролювати тих, хто його недолюблює, чи тих, кого недолюблює він. Колонно, якщо ваша ласка, зробіть перелік людей, які, можливо, мають стосунок до нашого видавця. Знайдіть якогось студента без копійки у кишені, але з купою академічних заборгованостей, та попрохайте його зробити десяток досьє, й наразі вистачить. Прекрасний початок та ще й за помірну ціну.

— Так діють у світі політики, — мовив Лучиді з виглядом людини, яка знається на тому, як влаштовано світ.

— Ох пані Фрезіє, — гигикнув Сімей, — не треба прибирати такого обуреного вигляду. Чи ви гадаєте, що жовта преса, у якій ви працювали, не збирає досьє? Чи ви особисто не фотографували двійко акторів або асистентку якогось телеведучого з футболістом, які радо тримаються за руки? А для того, щоб їх так зняли й вони не пручалися, ваш начальник хіба не телефонував їм, попереджаючи, що коли погодяться, то газета не розповсюдить більш інтимні подробиці з їхнього життя, може, про те, як кілька років тому дівчину заскочили у будинку розпусти.

Поглянувши на Майю, Лучиді, який, мабуть, був наділений співчуттям, спробував змінити тему розмови.

— Я сьогодні знову приніс новини, які, звісно, добув з власних досьє. 5 червня 90-го року маркіз Алессандро Джеріні[111] залишив великий статок фондові Джеріні, еклезіастичному закладові, яким керувало Товариство салезіян[112]. Ще й дотепер невідомо, що трапилося з тими грошима. Дехто натякає, що салезіяни отримали гроші, але удають, ніби нічого їм не давали, щоб не платити податків. Але більш імовірним видається те, що вони їх ще й донині не отримали, й ходять чутки, що передадуть гроші чи ні — залежить від якогось загадкового посередника, може, адвоката, який, утім, хоче комісійні, які більше скидаються на справжнісінький хабар. А ще є плітки, що ця оборудка в інтересах певних людей всередині товариства салезіянців, отож перед нашими очима відбувається незаконний розподіл краденої здобичі. Наразі це лише чутки, але я спробую розговорити когось іще.

— Спробуйте, спробуйте, — мовив Сімей, — але не створіть сварки між салезіянцями та Ватиканом. Якщо справа вигорить, статтю назвемо «Салезіянці — жертви підступу» і знак питання. Так ми їх не розсердимо.

— А якщо напишемо «Салезіянці в оці циклону?» — спитав Камбрія, як завжди, недоречно.

Я зробив суворе зауваження:

— Я гадав, що ясно висловився. Вислів «в оці циклону» для наших читачів означає «бути у скруті», а у скрутне становище можна втрапити й з власної провини.

— Справді, — мовив Сімей. — Обмежимося тим, що поширимо підозри, але зовсім не уточнюючи. У цій справі є хтось, хто полюбляє ловити рибку у мутній воді, й попри те, що ми гадки не маємо, хто саме, ми його налякаємо. Нам цього доволі. Згодом використаємо або наш видавець використає у слушну мить. Йди, Лучиді, молодець. Я