Читати книгу - "Сліпий василіск"

Насправді він сидітиме допізна. Поки не стануть злипатися очі і не упаде на груди важка голова.

Бо слухати мовчання Альдонси в темряві спальні — незмога.

— Санчо… адже у вас теж є дружина?

— Звичайно, пане мій.

— І що… вона вас спокійно відпустила? Ніяких… відпустила?

— Так ну, — Санчо безтурботно махнув рукою. — Поплакала, звичайно… баба є баба… тільки пацани мої вже підросли, у господарстві впораються, гарні хлопці… А баба, вона усі вуха мені продзижчала, щоб якоїсь платні просив. Що зброєносці платню отримують. Баба…

— Скільки? — тускло запитав Алонсо.

— Що?! — радісно перепитав Санчо, не вірячи своїм вухам. Він подумав було, що пан його дійсно намірився призначити йому платню.

— Скільки у вас синів? — перепитав Алонсо.

— А-а-а… — Санчо спробував приховати розчарування. — Четверо.

Алонсо мовчав. Ранні зморшки на його обличчі позначилися чіткіше; Санчо стало його шкода.

— Дарма, сеньйоре Алонсо… Бог дітей або дає, або не дає. Це не наша справа, це його Божий промисел… Бог старий хазяїн — більше дотримує, чим роздає…

— Останній, — сказав Алонсо. — Я — останній Дон-Кіхот…

— Сеньйоре Алонсо, — Санчо наліг на стіл ліктями. — Ви мене пробачте, дурного мужика. Але от… шкода, звичайно, шкода, що перервався… Шляхетний рід — завжди шкода… Але ось в чому лихо?.. Хто про нього плакатиме, про Дон-Кіхота? Той погонич мулів, якому Дон-Кіхот нізащо ні про що розвалив голову на постоялому дворі?

— Санчо, — сказав Алонсо по паузі. — У губернаторство на острові ти не віриш… Платню я призначити тобі не можу — ні з чого, вибач… Чому ти зі мною йдеш?

— Так… це… — Санчо розгубився. — Традиція… Батечко мене так назвав, Санчо… Традиція, каже… І, знову таки, всі Панса, що з Лицарями йшли, додому живісінькі поверталися… на відміну від самих Лицарів. Щоправда, ось, один мій родич без ока повернувся, іншому внутрішні органи всі відбили… А одну ногу переламали, так до кінця днів і кульгав… але нічого, головне — живісінький… Ось. А про губернаторство… Так легенда все-таки звідкілясь узялася? Ми от думаємо, що легенда — брехня, а раптом вона не брехня? А раптом таки обломиться мені губернаторство, а я в похід не пішов, на печі залишився… От кривдно буде, так?

Якийсь час Алонсо дивився на нього, а потім розреготався — весело, щиро. І Санчо підхопив цей сміх, і так вони сміялися, обоє страшно задоволені один одним, коли Алонсо раптом осікся і насупився:

— Хто це там? Альдонсо, ти?

У глибині кімнати пливла височенна біла фігура, пливла, то відкриваючи, то знову закриваючи собою зоряне небо за вікнами.

— Альдонса? — непевно перепитав Алонсо.

Він прекрасно бачив, що це не Альдонса. Це хтось високий, ростом з нього, Алонсо; світлий плащ спадає до підлоги, обличчя закрите складками каптура, голова опущена, хода дивна, нерівна, начебто людина п’яна чи поранена і ось-ось упаде…

Санчо оглянувся і подивився туди, куди напружено дивився його хазяїн.

— Що? — перепитав здивовано.

— Та хто там ходить? — Алонсо встав. Санчо схопив його за рукав:

— Хто ходить? Де ходить?

— Ти осліп? Та он же!

Санчо дивився на нього тепер злякано:

— Сеньйоре Алонсо… Немає там нікого. Що ви…

— Як немає?! Я своїми очима…

У глибині кімнати дійсно нікого не було. Порожньо. Секунду назад був — і ось пропав…

Алонсо скинув руку зброєносця і ступнув назустріч ночі за вікнами. На нього дмухнуло пряними запахами запущеного парку; він прислухався — за вікном розкошували цикади, але їхнє сюрчання розбивалося об стіни будинку, як розбиваються хвилі об борт надійного корабля, а тут, у будинку, стояла обімліла сонна тиша…

Тоді йому стало страшно.

Адже він чітко бачив високу фігуру, яка брела в темряві. Він чітко бачив…

Сорочка прилипла до спини. Погляд — мимовільний, марновірний — на шторку, що прикривала мутноокий портрет божевільного Дон-Кіхота, сеньйора Кристобаля Кіхано…

— Санчо… — сказав він і здивувався, як жалібно звучить його голос. — Ти тут нічого не бачив?

Зброєносець був уже поруч. Торкнувся його руки:

— Сеньйоре Алонсо… У вас будинок такий, то сходи скрипнуть, то протяг пройдеться… Може і привидітися всяке. Чого ви занервували?

— Привиділося, — сказав Алонсо, застидавшись свого дитячого страху. — Привиділося, Санчо… Буває.

* * *

Алонсо брів, піднявши свічку, і мріяв тільки про одне — швидше добратися до спальні, коли в темряві йому привидівся не подув навіть — так, коливання повітря, полум’я свічки здригнулося і ледве не згасло.

Протяг… буває.

Буває… Але потім йому привиділося обережне скрипіння мостини. Не випадкове скрипіння підлоги, яку давно варто б полагодити — а саме неголосний, приглушений звук, так скрипить мостина, коли по ній йдуть навшпиньках.

Він легкодухо оглянувся — йому здалося, що наприкінці коридору метнулася тінь.

Нікому тут метатися. Феліса спить, і Санчо пішов до себе в кімнату…

Здалося. Буває.

* * *

Феліса хрюкала від сміху. Затикала собі рот подолом сорочки — і все одно сміялася, синіючи; у якийсь момент Санчо злякався, що вона задихнеться чи проковтне язика.

— Яке в нього було обличчя! Ні, ти бачив, Санчо! От сміхота… Ти дивився на його обличчя? Я б що завгодно віддала, щоб ще раз його побачити…

— Побачиш, — сказав Санчо знехотя. — Тільки… те саме повторювати не треба. Тепер, приміром, перевести годинник… Чи звук який-небудь, шелест…

— А ходити за ним уже не треба?

— Треба. Ходити будемо по черзі — ти, я…

Феліса хвилину стримувалася, а потім знову покотилася зі сміху. Біля її ніг лежали саморобні ходулі і старе лляне простирадло.

— Ні, ну як згадаю його обличчя… Не можу!

— А ти його не любиш, — сказав раптом Санчо, сказав, сам не знаючи навіщо. — Ти йому брехала.

Феліса відразу ж перестала сміятися. Уп’ялася в Санчо поглядом і покрутила пальцем біля скроні:

— Чого це ти? Ясно, я його люблю. Чого це я його не люблю?

— Ти його не шкодуєш, — сказав Санчо повільно.

— Добридень, — сказала Феліса. — Чого його шкодувати? Ми ж балуємося, граємось… До речі, ти мені не сказав, навіщо тобі все це треба?

— Навіщо? — Санчо прищулився. — Така вже я весела людина, пожартувати люблю. Понура свиня, кажуть, глибоко копає, зате веселій свині жолуді самі в рот валяться…

Феліса прищулилася теж:

— То, може, нічого страшного, якщо я сеньйору Алонсо — зізнаюся?

Санчо посміхнувся:

— Так? А якщо я скажу сеньйорі Альдонсі про «пробку від вина»?

Феліса презирливо закопилила губи:

— А що такого?

— А нічого такого, нічого особливого… Сеньйору Алонсо я і сам зізнаюся. Тільки потім. А то весь смак від жарту пропаде… От у мене старший синок теж пожартувати любить,