Читати книгу - "Щиголь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Fritas? — запитав офіціант, який підійшов до нас, високо тримаючи повну тарілку картоплі фрі.
На обличчях соціальних працівників відбився переляк; чоловік («називай мене просто Енріке») сказав щось іспанською мовою й показав на сусідній столик, звідки завсідники нічних клубів уже махали офіціантові руками.
Сидячи з почервонілими очима, опанований шоком перед тарілкою з омлетом, який швидко вистигав, я майже не розумів, що маю робити в моєму становищі. У світлі того, що сталося, їхні запитання про мого батька здавалися мені такими недоречними, що я просто не міг збагнути, чому вони так уперто розпитували про нього.
— То коли ти бачив його востаннє? — запитала кореянка, яка кілька разів просила мене називати її на ім’я (я кілька разів намагався пригадати його, але не міг). Досі бачу її пухкі руки, складені на столі, і тривожний відтінок її лаку для нігтів: попелясто-срібний колір, щось посередині між лавандовим і синім.
— Згадай хоч приблизно щось, — сказав Енріке. — Про свого тата.
— Атож, приблизно, — підтвердила кореянка. — Коли ти бачив його востаннє?
— Ну… — мені було дуже важко думати, — десь минулої осені.
Смерть матері досі здавалася мені помилкою, яку можна якось виправити, якщо я зосереджусь і скористаюсь допомогою цих людей.
— Ти бачився з ним у жовтні? У вересні? — попросила уточнити вона, коли я надовго замовк.
Голова мені так боліла, що я мало не плакав щоразу, коли її повертав, хоч головний біль був найменшою з моїх проблем.
— Не знаю, — сказав я. — Після того як почалися заняття у школі.
— Отже, у вересні, так ти вважаєш, — сказав Енріке, піднявши погляд і щось записавши до свого блокнота. Він був чоловік міцно збитий — у костюмі й краватці почувався явно незручно, як спортивний тренер, що став надто гладким, — але від його тону віяло незламним спокоєм світу, де працюють із дев’ятої до п’ятої: офісними архівами, килимовим покриттям, бізнесом, який складав основу життя Мангеттену. — Ви не спілкувалися й не мали жодного контакту відтоді?
— Він має приятеля або близького друга, який підказав би, де шукати його? — запитала кореянка, нахилившись до мене з виразом материнської стурбованості.
Це запитання спантеличило мене. Я не знав жодної такої особи. Навіть припущення, що мій батько мав приятелів (а тим більше «близьких друзів»), свідчило про вкрай глибоке нерозуміння його особистості, і я не знав, що відповісти.
І лише тоді, коли тарілки віднесли, у той незручний період, коли їсти закінчили, але ще не підвелися з-за столу, до мене раптом дійшло, куди вели їхні запитання, які начебто не стосувалися нашої справи, про мого батька та про моїх діда й бабу Декерів (вони жили в Мериленді, назву міста я не пам’ятав, у якомусь напівселі, відразу за «Гоум Депо»[14]), а також про моїх тіток і дядьків, які не існували. Я був неповнолітній без опікуна. Мене треба було негайно забрати з мого дому (або «середовища», як вони знову й знову повторювали). Поки не пощастить сконтактувати з батьками мого батька, опіку наді мною мало взяти місто.
— Але що ви хочете зробити зі мною? — запитав я вдруге, відсунувши свого стільця, й мій голос надломився від паніки.
Усе здавалося неформальним, коли я вимкнув телевізор і залишив із ними своє помешкання, щоб трохи попоїсти, як вони сказали мені. Ніхто з них не сказав, що вони забирають мене з мого дому.
Енріке подивився у свій блокнот.
— Зрозумій, Тео, — він вимовляв моє ім’я Тєо, вони обоє вимовляли так, неправильно, — ти неповнолітній хлопець, якого ми негайно повинні віддати під надійний нагляд. Ми повинні знайти людей, які взяли б тебе під свою опіку.
— Опіку?
Від цього слова мені скрутило шлунок. Я зразу уявив собі кімнати суду, закриті дортуари, баскетбольні подвір’я, оточені загорожею з колючого дроту.
— Ну, скажімо інакше: які взяли б тебе під свій догляд. І лише доти, доки твої дідусь і бабуся…
— Стривайте, — сказав я, приголомшений тим, як швидко розвиваються події, виходячи з-під мого контролю, і як мої співрозмовники помиляються, вважаючи, що вселяють мені довіру й тепло, кажучи «дідусь і бабуся».
— Ми повинні влаштувати твої справи бодай тимчасово, поки ми не сконтактуємо з ними, — сказала кореянка, нахиляючись до мене. Її дихання пахло м’ятою, але також ледь помітно відгонило часником. — Ми розуміємо, як тобі сумно, але ти не повинен турбуватися. Наша робота в тому й полягає, щоб тримати тебе в безпеці, доки знайдемо людей, які тебе люблять і піклуватимуться про тебе, ти зрозумів?
Це було надто жахливим, щоб бути реальним. Я дивився на два незнайомі обличчя через кабіну, жовтаві у штучному світлі. Навіть припущення, що дідусь Декер і Дороті — це люди, які піклуватимуться про мене, було абсурдним.
— Але що станеться зі мною? — знову запитав я.
— Головна проблема в тому, — сказав Енріке, — щоб знайти людину, яка протягом певного часу піклувалася б про тебе. Таку людину, яка погодилася б співпрацювати з соціальними службами, щоб реалізувати план догляду за тобою.
Їхні спільні зусилля заспокоїти мене — спокійні голоси та співчутлива розумна мова — чимдалі більше дратували мене.
— Облиште! — сказав я, відхиляючись від кореянки, яка перехилилася через стіл і намагалася по-дружньому взяти мене за руку.
— Послухай-но, Тео. Дозволь, я поясню тобі дещо. Ніхто не говорить про те, щоб відіслати тебе в інтернат або сирітський притулок.
— Тоді що?
— Ми знайдемо тобі тимчасову опіку. Тобто відшукаємо для тебе безпечне місце з людьми, які працюватимуть опікунами за державним замовленням.
— А якщо я на це не погоджуся? — сказав я таким гучним голосом, що люди обернулися до мене.
— Послухай-но, — сказав Енріке, відхилившись назад і подавши сигнал, щоб йому принесли ще кави. — Держава має притулки для тих молодих людей, які цього потребують. Гарні притулки. І тепер ми розглядаємо саме цю можливість. Бо в багатьох випадках, таких, як у тебе…
— Я не хочу, щоб мене віддали до притулку!
— І правильно робиш, хлопче! — голосно сказала дівчина з рожевим волоссям, що сиділа за сусіднім столом, де розташувалися завсідники нічних клубів. — Нещодавно «New York Post» тільки й писала про Джонтея та Кешона Дайвенсів, одинадцятирічних близнюків, яких ґвалтував і морив голодом їхній опікун десь неподалік Монінгсайд Гайтс.
Енріке вдав, ніби не почув шпильки.
— Зрозумій, ми прийшли, щоб допомогти тобі, — сказав він, поклавши руки на стіл. — І ми також готові розглянути інші варіанти, якщо вони допоможуть тримати тебе в безпеці й задовольняти твої потреби.
— Ви не сказали, що я не зможу повернутися додому!
— Розумієш, міські установи перевантажені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щиголь», після закриття браузера.