Читати книгу - "Викрадач вічності"

Карна загрозливо посунув на хлопчика, та замість відступати, Гарві простягнув руку вперед. Здавалося, малий хоче погладити гнилу голову звіра. Карна завагався та сховав ікла.

— З’їж його! — гаркнув король упирів.

Страховисько пригнуло голову, злякавшись покарання. Та замість удару він дістав зовсім інше: Гарві ніжно поклав руку на чоло потвори, і Карна здригнувся від його дотику. Він підвів морду, притиснувся до Гарвіної долоні та застогнав, протяжно й глухо.

У стогоні не чулося ні болю, ні невдоволення. Здавалося, Карна дякував за те, що хоч раз у житті його не б’ють, не верещать нажахано від його вигляду. Він зазирнув Гарві в очі й затремтів, ніби здогадавшись про свою долю. Наступної миті він ступив крок назад, весь затрусився, і його тіло розсипалося на тисячу шматочків.

Зуби Карни, які ще хвильку тому здавалися такими страшними, розкотилися по темних кутках; масивний череп розколовся; хребет розвалився. За кілька секунд од чудовиська лишилася тільки купка кісток, таких старих і сухих, що на них і дворняга не глянула б.

Гарві подивився на обличчя Гуда. Видно було, що той здивований: роззявлена пащека та баньки, які витріщалися з глибоких дірок-очниць.

Гарві не став чекати, поки Гуд порушить мовчанку. Він відвернувся від решток Карни та побіг до ляди, хоча й підозрював, що Гуд її вже замкнув. Лише коли Гарві спустився на стілець під лядою та востаннє глянув нагору, Викрадач заговорив:

— Мій маленький злодюжко… — прошепотів він. — Що ж мені з тобою робити?

Спокуса та хитрощі

— А ти молодець.

Біля сходів стояв Ріктус. Він посміхався від вуха до вуха.

— А я вже думав, куди ти подівся, — сказав Гарві.

— Завжди до твоїх послуг, — почулася єлейна відповідь.

— Справді? — здивувався хлопчик, зліз зі стільця та рушив до Ріктуса.

— Так-так, завжди й на віки вічні.

Тепер, коли Гарві підійшов ближче, він побачив, що зовнішній лиск Ріктуса дав тріщину: так, він начепив свою посмішку, слова тонули в маслі з медом, проте від його хворобливої шкіри сочився гіркий сморід страху.

— Ти що, боїшся мене?

— Ні, ні, — замахав руками Ріктус. — Це я виявляю свою повагу. Пан Гуд вважає, що ти дуже талановитий хлопчик. Він наказав мені вблагати тебе лишитися, — він розвів руками. — Проси все, що завгодно!

— Мені потрібно лиш одне.

— Що завгодно, злодію, тільки не роки. Тобі їх не вернуть. Та якщо лишишся й станеш учнем пана Гуда, вони тобі не знадобляться, бо ти житимеш вічно, як він, — Ріктус перервався, щоби промокнути жовтою хустинкою крапельки поту над верхньою губою. — Добре подумай. Так, ти вбив Карну… І мене можеш уколошкати… Але Гудові ти шкоди не завдаси: він надто старий, надто розумний і надто мертвий.

— Якщо я лишуся… — почав Гарві.

Посмішка Ріктуса стала ширшою.

— Та-а-ак? — промуркотів він.

— Ви звільните дітей з озера?

— Та нащо вони тобі здалися?

— Бо серед них моя подруга, — нагадав йому Гарві.

— А, ти про маленьку Лулу? — мовив Ріктус. — Ну, то дозволь зауважити, що вона там щаслива. Вони всі там щасливі.

— Та що ти верзеш?! — не втримався Гарві. — Ти ж знаєш, що те озеро бридке й замулене!

Він зробив крок уперед, і Ріктус перелякано відсахнувся, наче то йшла його смерть.

— А тобі це сподобалося б? — спитав Гарві, тицьнувши пальцем у його бік. — Хотів би жити в холоді й пітьмі?

— Так-так-так, звісно, — пробелькотів Ріктус, піднімаючи руки, наче здаючись у полон. — Як скажеш.

— Я сказав звільнити їх! Зараз же! — відрубав Гарві. — А якщо ви їх не відпустите, я сам це зроблю.

Гарві відштовхнув Ріктуса та побіг донизу, перескакуючи по кілька сходинок за раз. Насправді він і гадки не мав, що робити. Риби — то риби, і байдуже, що колись вони були дітьми: якщо він повитягає їх з озера, на повітрі вони задихнуться. Та він вирішив будь-що звільнити їх, тож мусить придумати як.

Ріктус помчав за ним. Він лопотів язиком, наче продавець на ярмарку.

— Чого ти хочеш? — торохкотів він. — Лиш побажай — і воно вже твоє! Може, власного мотоцикла?

Поки він говорив, на сходовому майданчику щось майнуло — і викотився мотоцикл. Такого блискучого Гарві ще ніколи не бачив.

— Хлопче, він твій!

— Ні, дякую, — відмовився Гарві.

— Не біда!

Мимохідь Ріктус копнув мотоцикл, і той перекинувся.

— Як щодо книжок? Ти любиш читати?

Гарві не встиг відповісти, як стіна перед ним від’їхала вбік, наче була лише завісою з цегляним візерунком, і хлопчик побачив цілі полиці томів у шкіряних палітурках.

— Шедеври всього світу! — вигукнув Ріктус. — Від Арістотеля[8] до Золя[9]! Ні?

— Ні! — відрубав на ходу Гарві.

— Мусить же бути бодай щось, чого ти хочеш.

Гарві вже майже спустився сходами. Ріктус розумів, що в нього лишилося кілька секунд, перш ніж його здобич вислизне надвір.

— А песиків любиш? — спитав Ріктус, і на сходи вискочив цілий виводок цуценят. — Вибирай! Чорт, забирай хоч усіх!

Пропозиція була дуже спокусливою, та Гарві просто переступив собачат і швидко рушив далі.

— Може, чогось екзотичнішого?

Зі стелі посипалася зграя пістрявих папуг. Гарві лиш відмахнувся.

— Надто галасливі? — не вгавав Ріктус. — А тобі хочеться когось тихого й могутнього. Тигр! Ось кого ти хочеш! Домашніх тигрів!

Щойно він це промовив, до вітальні граційно зайшли двоє білих тигрів з блискучими золотими очима.

— Їх ніде тримати! — гукнув Гарві.

— Практично мислиш! — погодився Ріктус. — Мені подобаються практичні дітлахи.

Тигри забралися геть — і на столику біля кухні задзвонив телефон. Двома стрибками Ріктус злетів зі сходів. Ще два стрибки — і він уже біля слухавки.

— Не вірю власним вухам! — він вирячив очі. — Це президент. Він хоче вручити тобі медаль!

— Не хоче, — сказав Гарві, втомившись од цих фокусів.

Він зістрибнув з останньої сходинки та прямував до вхідних дверей.

— Твоя правда, — сказав Ріктус і знову притулив слухавку до вуха. — Він хоче подарувати тобі нафтоносний район у Алясці!

Гарві крокував далі.

— Ні, ні, я недочув! Він хоче подарувати тобі всю Аляску!

— Там холодно.

— Він питає, чи не хочеш ти Флориду.

— А там жарко.

— Матінко рідна! Непросто тебе вдовольнити, Гарві Свік!

Гарві пропустив його слова повз вуха та повернув дверну ручку. Ріктус кинув трубку й побіг за ним.

— Зачекай! — волав він. — Чекай! Я ще не все сказав!

— Нічого мені від тебе не треба, — сказав Гарві, відчиняючи вхідні двері. — Усе це