Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

— Я хочу, щоб ти була тільки моєю.

— О, Жане. Я егоїстка, знаю. Можу лише просити, щоб ти лишався зі мною. Ти так мені потрібен. Я зможу жити, тільки якщо ти будеш поряд.

— На все життя, Манон?

— На все моє життя, Жане.

— Тоді мені цього достатньо.

Наче скріплюючи угоду, вона проколола голкою палець і промокнула кров матерією за оком птаха.

А втім, можливо, це був лише секс.

Для нього жахливою була думка, що їй потрібен від нього лише секс.

Хоча це ніколи не був «лише секс», коли вони спали разом. Це було завоювання світу. Молитва до самозабуття. Вони пізнавали саму суть одне одного — їхні душі, тіла, прагнення до життя, страх смерті. Це було свято життя.

Тепер месьє Одинак міг знову дихати глибше.

— Так, це наш прапор, Джордане. Він прекрасний. Прикріпіть його на носі, щоб усім було видно. Попереду. А триколор — тут, на кормі. І швиденько.

Поки Макс, схилившись із корми, шукав серед заплутаних вітром шнурів той, до якого кріпився національний прапор, а потім ішов через книгарню на ніс, месьє Одинак відчув, як гаряче стає очам. Так, він знав, що не повинен плакати.

Макс прикріпив прапор і піднімав його дедалі вище.

З кожним посмиком полотнища серце месьє Одинака стискалося більше й більше.

Тепер прапор гордо майорів над ними. Книжка-птах летіла.

Прости мене, Манон. Прости мене.

Я був молодим, дурним і честолюбним.

— Овва! Поліція їде сюди! — вигукнув Макс Джордан.

17

Патрульний катер швидко наближався. Одинак збавив хід, спритний катер став біля борту і пришвартувався, зачепивши трос за швартові «качки» Lulu.

— Як ви думаєте, вони посадять нас у камеру разом? — запитав Макс.

— Я буду вимушений звернутися по захист свідків, — сказав Макс.

— Може, це мій видавець їх послав? — стурбувався Макс.

— Знаєте, підіть краще помийте вікна або повправляйтесь у зав’язуванні морських вузлів, — пробурмотів Одинак.

Бравий полісмен в окулярах-авіаторах стрибнув на борт і хвацько поліз до рульової рубки.

— Добридень, месьє. Річкова адміністрація Сени, округ Шампань. Бригадир Левек, — відрекомендувався він. Із його голосу було зрозуміло, що власний титул йому неабияк подобається.

Одинак якраз чекав цього бригадира Левека, щоб оце поплакатися йому, як він, без дозволу, випав із власного життя.

— На жаль, у вас відсутня на видному місці наклейка Управління водними шляхами Франції. І покажіть-но мені, будь ласка, обов’язкові рятувальні жилети. Дякую.

— Я пішов мити вікна, — сказав Джордан.

За кілька хвилин були виписані попередження і повідомлення про штраф. Месьє Одинак спорожнив касу й витряс усі кишені, щоб нашкребти грошей на наклейку про дозвіл пересуватися внутрішніми водними шляхами Франції, на кілька флуоресцентних рятувальних жилетів, які були необхідні при проходженні шлюзів на Роні, і на завірену копію інструкцій УВШФ. Грошей не вистачило.

— Ну, — промовив бригадир Левек. — І що ми тепер будемо робити?

Одинакові здалось, чи в очах бригадира промайнуло задоволення?

— Чи ви, часом не … ммм … А може, ви любите читати? — запитав Одинак і помітив, що від збентеження він почав мимрити.

— Звичайно. Я не з тих, хто вважає чоловіків, що читають, якимись слабаками чи жінкуватими чоловіками, — відказав річковий полісмен, спробувавши погладити Кафку, який дременув, задерши хвоста.

— Тоді я б хотів запропонувати вам книжку… або кілька, ну, щоб звести баланс.

— Гмм. Я б узяв їх за рятувальні жилети. Але що ми вирішимо зі штрафом? І як ви збираєтеся платити за швартування? Я не думаю, що власники причалів аж такі вже любителі книг. — Бригадир Левек задумався. — Ви йдіть за голландцями. Ось у кого нюх на дармові обіди. І вони знають, де можна безплатно пришвартуватися.

Коли вони йшли через черево Lulu, вздовж стелажів із книгами, щоб Левек міг визначитися з потрібним платіжним балансом, бригадир звернувся до Макса, котрий драїв вікно біля крісла для читання, уникаючи дивитися на полісмена:

— Агов. А ви, часом, не той знаменитий письменник?

— Я? Ні. Точно не я. Я … е-е, — Джордан кинув швидкий погляд на Одинака, — його син і абсолютно нормальний продавець спортивних шкарпеток.

Одинак вухам своїм не повірив. Це що, Джордан отак узяв і сам себе усиновив?

Левек узяв «Ніч» із пачки книжок, уважно розглянув фото Макса на обкладинці.

— Точно не ви?

— Ну, гаразд. Мабуть-таки я.

Левек стенув плечима від здивування.

— Звичайно ви. У вас, мабуть, багато подружок.

Макс крутив у руках навушники, начеплені на шию.

— Не знаю, — пробурмотів він. — Можливо.

— Моїй колишній сподобалась ваша книжка. Вона тільки про неї й говорила. Вибачте — я маю на увазі, звичайно, книгу, яку написав хлопець, на якого ви схожі. Не могли б ви… написати отут його автограф для мене.

Макс кивнув.

— Фредерікові, — диктував Левек, — з великою любов’ю.

Макс зціпив зуби і написав те, що його просили.

— Чудово, — сказав Левек і посміхнувсь Одинакові. — А ваш син збирається платити штраф?

Жан Одинак кивнув.

— Аякже. Він слухняний хлопчик.

Після того, як Макс вивернув свої кишені і витяг кілька банкнот невеликого номіналу і кілька монет, вони обидва лишились без копійки. Зітхнувши, Левек узяв ще кілька штук останнього видання — «Для моїх колег» — і книгу рецептів «Кулінарія для одинокого чоловіка».

— Зачекайте хвилинку, — попросив Одинак, трохи пошукав і вручив йому автобіографію Ромена Гарі з розділу «Любов для чайників».

— Для чого це?

— Ви хотіли сказати від чого це, шановний бригадире, — м’яко поправив його Одинак. — Це від розчарування, коли розумієш, що жодна жінка ніколи не буде любити тебе так сильно, як та, що дала тобі життя.

Левек густо почервонів і сквапно забрався з баржі-книгарні.

— Спасибі, — прошепотів Макс.

Коли полісмен відчалив, Одинак остаточно переконався, що в пригодницьких романах поряд з волоцюгами й річковими авантюристами даремно не згадують такі менші незручності, як наклейки про сплату податків та штрафи за рятувальні жилети.

— Як ви думаєте, він нікому не розкаже, що я тут? — запитав Джордан, коли човен полісмена був уже далеко.

— Слухайте, Джордане, а що таке страшне станеться, якщо ви поговорите з кількома прихильниками чи пресою?

— Вони можуть спитати, над чим я зараз працюю.

— То й що? Скажіть їм правду. Скажіть їм, що ви зараз обдумуєте це, що ви зробили паузу, що