Читати книгу - "Дев’ять з половиною тижнів"

Я кручу в руках кредитну картку, підписую чек, вхоплюю обома руками паперовий пакет… Він притулився до автобусної зупинки на П’ятнадцятій вулиці. Він махає мені, одночасно стукає у вікно таксі, що проїжджає повз нього. Він чекає, притримуючи для мене дверцята, поки я переходжу вулицю й сідаю на заднє сидіння, сідає сам, називає адресу водієві й із радістю в голосі каже: «Дуже приємний тариф, якщо дозволите, а ще й кондиціонер». Лише зараз він простягає мені відкриту долоню. Я упускаю кулон — слизький та вологий у моєму кулаці — на суху шкіру. «Я купила інший, — кажу я. — Я не могла просто піти…» Він сміється, куйовдить моє волосся однією рукою, а другою притягує до себе. Моя голова лягає на його груди. Його сорочка хрустка на дотик. Його шкіра пахне милом так, ніби він щойно вийшов із душу. «Це трохи не те, що я уявляв, — каже він, — але й так згодиться». І у вдаваному здивуванні: «Ти що, тремтиш?» — він міцно обіймає мене.

Він задоволений мною, але так буденно й невимушено, що я думаю: «Він знав, знав із самого початку, що я зроблю це, у нього не було жодних сумнівів». Я ховаю обличчя на його грудях і заплющую очі. «Це майже не забрало часу, — думаю я, — та й особливих зусиль, чесно кажучи, докладати не довелося. Весела витівка».

Щойно ми дістаємося дому, він підписує конверт, загортає кулон із цінником у 39,95 долара в кілька шарів туалетного паперу й приклеює поштову марку на конверт. «Біжи в хол та відправ оце, там добра дівчинка. Вони отримають його у вівторок».

Я дивлюся спочатку на нього, а потім на конверт. Він ляскає пальцями: «Знаєш, про що ми забули? Спакувати подарунок для твоєї мами. Чому ти одразу не загорнула кулон у подарунковий папір? Я сходжу за ним, а коли повернуся, сподіваюся, ти проженеш цей дурний погляд зі свого обличчя. Люба, ти не обікрала Форт Нокс[19], пам’ятаєш?»

Через кілька днів він показує мені найпрекрасніший із ножів, які я будь-коли бачила. Я сиджу в нього на коліні, коли він витягає його з внутрішньої кишені свого піджака. Ручка ножа срібна, інкрустована перламутром. Він показує мені, як лезо вискакує з піхви з фривольним клацанням, як блискуча сталь зникає знову між двома срібними частинами ручки. «Хочеш спробувати?» — вузька ручка лягає мені на долоню, прохолодна й точна, така знайома мені, ніби я отримала її багато років тому як подарунок на повноліття.

Вагаючись, я повертаю йому цей чарівний предмет назад. Він іще раз відкриває його й легко притискає край леза до мого горла. Я відхиляюся трохи назад, потім іще трохи, потім назад, доки вже не маю можливості уникати леза. Сталевий кінчик видається безпечним, мов зубочистка. «Не смійся, — каже він. — Він пройде просто крізь…» Але я сміюся, і він знав, що я сміятимуся, тому прибрав край тієї зубочистки від мого горла задовго до того, як я здригнулася в першому вибуху сміху. «Я прибрав лезо в останній момент, — каже він. — В останній момент, розумієш?» «Твої жарти гірші за жарти всіх чоловіків, яких я коли-небудь знала», — кажу я гортанним голосом, моя голова досі закинута назад до спини. «Не намагайся розпалити мене байками про своїх колишніх коханців, — каже він. — Це настільки дешево. Лише погань таке робить». «То це я і є, — кажу я. — Нарешті показую тобі своє справжнє обличчя». «Справжнє обличчя, — передражнює він. — Що за нестерпна зарозумілість? Ніби я не знав, хто ти така, тієї хвилини, як тебе побачив». «Он воно як? — кажу я, сідаючи. — Он воно як?» Мені не спадає на думку, що сказати, але нема потреби хвилюватися. Він перериває мої сплутані, наполовину дитячі, незграбні обривки роздумів і каже: «Наступного тижня кого-небудь пограбуєш. У ліфті це буде зробити найпростіше, можеш вдягнути свій костюм, не розказуй мені нічого. А зараз злізь із мого коліна, я тепер три дні не зможу ходити».

Я одразу знаю, у якому ліфті це робитиму. Я часто запрошувала на ланч свою подругу в її офісі, що за два квартали від мене. Я знаю, що другий поверх у тій будівлі вже кілька місяців був порожнім, а двері на сходи відчинені. Наступного дня я маю зустріч о третій. За півгодини вона закінчується, і я їду на метро до його квартири замість того, аби повернутися в офіс. На вулиці панує вологий вар, і їхати вулицею незручно. «Як вони можуть ходити в цьому одязі, — думаю я, — у розпалі липня?» Я помираю, піт стікає річками під сорочкою, жилетом та піджаком, жінки в сукнях без рукавів тепер здаються мені феями, що літають у повітрі. Я торкаюся гладенького довгого предмета у своїй кишені, ніби очікую інструкції від нього, як від талісмана-путівника.

Я кілька разів віталася з цим швейцаром. Він не впізнає мене, і я легковажно відчуваю себе невидимою. Я стою перед дошкою, на якій перераховано назви та номери офісів компаній у будівлі, скоса поглядаючи на людей зліва від мене: дві жінки чекають перед ліфтами, які ведуть на верхні поверхи, чоловік середніх років, що стоїть перед ними, хоче спуститися на нижній поверх. Я йду до відчинених дверей одного з ліфтів, які обслуговують поверхи з першого по вісімнадцятий.

Троє чоловіків та одна жінка несподівано з’являються поміж мною та чоловіком середніх років і проходять у ліфт. Я заходжу за ним. Він натискає дев’ятий. Я натискаю другий. Ще до того, як двері зачиняються, тонке блискуче срібло залишає мою кишеню. Грайливе клацання лунає за збігом обставин у той момент, коли ліфт починає рух униз. До його горла наближається край леза, і голова закидається назад під знайомим мені кутом. Я витягую вільну руку вперед. Шкіряний гаманець — досі теплий — лягає мені в долоню