Читати книгу - "На другому березі"

Знов те саме влізливе, настирливе почуття власної малості. Довкола все безмежно велике, могутнє… Прожогом підриваємося до нового бігу. Дві дрібні, безсилі пташки в велетенській клітці світу. Утікаємо перед самими собою, перед своєю маленькістю. Лопочемо слабими крилами об стіни безвісті, що нас зусюди оточують. Б'ємо п'ястуками об двері невідомого.

Поплутані стежки обмоталися, наче мотуззя, довкола наших ніг. Підсвідомість не дала нам упасти й знайшла несподіваний лік, негаданий вихід із скрутної небезпеки.

Казка починається так.

Давніми, днедавніми часами за сімома горами, за сімома ріками лиха чарівниця, бісова чаклівниця двоє дітей завела в глухий, таємний, темний бір.

Ще сьогодні пам'ятаю, як мати співним, сонним, одноманітним голосом розказувала довго, довго, похитуючи ритмічно головою.

– У темному борі, в таємному дворі малюки-лиходії жили, що людей в блуд водили, що дітей не любили. В темному, таємному лісі, на порожньому горісі малюки – смішні це були хлопчини, на головах червоні шапчини – баламути манливі пісні вигравали, дітей за руки брали, блимавки їх світили, та й блудними шляхами, безлюдними стежками їх носили. Де кінчався цей бір, тихо спав їхній двір. Це була проста хата, мала, небагата, на курячій нозі стояла, перед дітьми усе втікала, хата-омана, квітками вбрана.

Казка кінчиться так.

Коли надокучили нам герці химерних карликів та їх рухлива хата, ми відштовхнули від себе малих перелесників, метнулися бігцем за їх дімком і гримнули в нього затисненими жменями. Грюкіт пробудив нас. Ми стукали в дійсні двері дійсної хати. Перед нею широка галява, побіля справжня дорога, навпроти високий дуб, а над його верховіттям висить золотий жолудь місяця.

Тиша. Пізня, глибока ніч. Сливе й невдовзі зарання.

Стукаємо. Мовчанка. Кличемо. Мовчанка. Копаємо ногами. Мовчанка.

Безгомінно. Німі двері. Німі стіни. Німі вікна.

Ні шиширхне, ні шубовсне.

Темно, хоч очі виколи.

Навкруги немає жадного світла, жадного вогника.

Ні блимне, ні мигне, ні майне.

Чорна, глуха пустеля.

Хоч гризи пальці.

Хоч бий лобом об стіну.

Знов защеміло в серці безпорадне, боязке, дитяче, невтішне. Ми посідали на поріг, притулилися до себе, пригорнулися, мов двоє писклят, обняли один одного й заплакали голосно, дзвінко, з усієї душі, так, як ще досі цього дня не голосили.

Уперше приснула казка дитинства під жорстоким ударом дійсності. А може, навпаки, сповнилася, тільки перестала бути казкою. Ми стрінули справжню казку, але неказкову.

Знічев'я заскреготів над нашими головами ключ. Золотий жолудь місяця впав з дуба на землю.

Відчинилися обережно двері, й станула на порозі молода дівчина… та сама, що ми її недавно знайшли вбиту громом. Мала на собі нову сорочку, а в долоні тримала ліхтарню.

…………………………………………………………………

Ігоре, скажи мені, чи справді бувають чуда. Ти на другому березі знаєш це хіба краще.

А може, вчинити чудо є власне найлегше? Скільки разів дійсні події є більше заплутані й дивні, чим десятки чудес. Де є таємна пружина механізму життя? Чи оці всі примхи, каверзи, химери, вереди, що ми їх називаємо припадками, мають узагалі яку-небудь пружину? І, може, саме тому життя є гарне.

У тій своїй безпанській вередливості, у тій ніким не кермованій, химерній грі, у тій необлічальності пригоди, у тій загадочній змінливості, у тій бунчужній зачіпливості, у тій солодкій розкоші небезпеки. Коли б дійсно кожною найменшою подією керувала з стислою послідовністю одна непомильна рука, життя втратило би свій чар, свій безглуздий глузд. О божественна, велична Пригодо, найвища мріє юності! О, яке надлюдське щастя чути, що ти від нікого не залежиш, тільки від нас, і що також ми від нікого, від нікого не залежимо, лишень від твоєї примхи. Пригодо! Будь для мене завжди найдивніша, найзмінніша, найхимерніша. Яка хижа насолода бути тільки одним звуком незбагненного капричіо. Життя має вартість лишень тому, що його основа є невпійманна. Знайомість глузду кожної пережитої події остогидла б нам кожний день.[21]

Поезія

Різдво

…чому є сніг такий м’який, сріблястий,

оксамитний та пушистий, наче теплий блам,[22]

наче пух, що по воді здається плисти,

вітер не сказав мені, я й не скажу теж вам.

…ця думка – сам не знаю, звідкіля, пощо?

Давній сірий îбраз, почорніла листва.

Сніг мені нагадує далеке свято, що

має запах чоколяди та дитинства.

В тихий вечір на світанку хижого життя

написав тоді мій перший вірш – мій перший гріх.

Зорі – на тарілці хмар розсипана кутя,

Місяць – на ялинці неба золотий горіх.

Січень (?), 1932

Із збірки «Привітання життя»

Пісня про вічну молодість

Запрягти до саней чотири чалі коні

і вчвал, і вчвал!

Заіржуть баскі бігуни на реміннім припоні,

аж луна відіб'ється

від скал, від скал.

Труснути батогом на вітер буйний

і вдаль, і вдаль!

Наші очі далеччю гартуймо,

а серце куймо

на сталь, на сталь.

Ударять у срібну рунь[23] золоті копита,

мов грім, мов грім.

Повними грудима будемо вітер пити,

під дахом синього неба

наш дім, наш дім.

Снігів завмерлу тишу вигуком розпороти:

нема турбот!

І сонцю ми поженемо навпроти,

бадьорі, радісні,

в галоп, в галоп.

Запрягти до саней чотири чалі коні

і вчвал, і вчвал!

Навпростець переїдемо всі перепони,

здобудемо

життя фінал.

Розпускають коні сиві гриви,

пара з уст, мов дим.

З рвучим вітром буйногривим!

Бути вічно юним,

вічно молодим!

Зриви й крила

1. ПРЕЛЮДІЯ

Такі бувають часом дивні хвилі,

що, сам не знаєш звідкіля, чому,

приходять в ніч, від померків німу,

чи в день, як сонце стане в повній силі.

Далеко бачиш – в незчисленні милі,

віддихаєш, дереш на шмаття тьму

і чуєш давню радість, ту саму,

яку в щоденщини згубив ти пилі.

Горбами та низами йдуть дороги,

схвильована морських поверхня грив —

це крізь життя змагання шлях пологий.

Хоча б чоло батіг невдач порив,

не жаль, бо ступенем до перемоги

стає нам кожний, хоч невдалий, зрив.

2. РАКЕТА

Так тихо. Місяць лиш з-за хмар погляне,

порине в чорних тіней знов тенета,

гряде грязька, густа імла з бескета,

повітря є гниле, липке, погане.

Нараз крайнебо від луни багряне,

вогнем угору вистрілить ракета

і задрижить, немов тремка трепета,

мільйоном