Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Вовки вмiють усмiхатися, розтягуючи чорнi губи й задираючи кутики вгору. Аби менi остаточно стало зрозумілим, чого вiн хоче, малюк почав стрибати з боку в бiк, запрошуючи побавитися з ним. Ставав на кiнчики лап, не торкаючись п’ятами землi й витягуючись усiм тiлом, дрiботiв нечутною ходою.

Як балерина, подумав я – й розреготався.

Настрiй танцюриста збiгся з моїм – я пiдхопився, кинувся виробляти руками й ногами натхненнi па… Друга половина компанiї миттєво опинилася поруч. Малеча як здурiла. I ми вчотирьох iз шалом, гиканням та свистом, скавучанням та вищанням виконали натхнений чоловiчий танець. То була дика сумiш гуцульського аркану, грузинської лезгинки i танцю андалузьких пастухiв.

Вiдтодi органiзатор танцю i став називатися Дунканом.

Зi своєї хвороби вiн вийшов з упевненiстю, що має на мене особливi права, i щоразу, коли я iншому придiляв бiльше уваги, демонстрував невдоволення.

…Я поступово вчився розрiзняти найменшi нюанси звукiв, якi видавали мої вовки. Але величезний пласт їхньої мови залишався для мене неосяжним та незрозумiлим. Вовча мова, найбагатша у звiрячому свiтi, має безлiч вiдтiнкiв. Чимало з них я вже знав. Часом це нагадувало спiлкування з близькими людьми, якi можуть приховати вiд вас iнформацiю, надавши обличчю байдужого чи веселого виразу, проте невловнi для чужого обертони, найменша змiна тональностi чи особливостi майже непомiтних деталей розкажуть усе. Голос не бреше. Що у людей, що у вовкiв.

Одного разу до нас завiтали гостi. Чужi вовки. Я вже було потягнувся за ракетницею (тримав їх у кiлькох сховках), аби прибульцi не завдали моїм шкоди, але обiйшлось. Вони навiть не наблизилися – здалеку обмiнялися мовою рухiв та мiмiки й пiшли собi далi.

Вовки вмiють розмовляти, проте в їхнiй мовi дiють iншi закони. Ми з ними створювали спiльну мову спiлкування з двох рiзних мов, не до кiнця розумiючи нюансiв. Деякi сигнали та особливостi мiмiки я перейняв вiд своїх вихованцiв, вони ж навчилися розумiти певнi слова та iнтонацiї.

Вовки тримали мене за свого, але дивакуватого свого, й вiдгукувалися на iмена, якими їх кликав.

В iменi Кума основною лiтерою була остання. Саме її я й тягнув як голосну всупереч законам фонетики, майже ковтаючи маленьку й невиразну У:

– КуМ-М-М!

Та радше це виглядало так:

– К-м-м-м!

Лоскочучись, гнусаве У губилося у носоглотцi.

Дункан вiдгукувався на скорочене:

– Днк-А-н!

У цьому звертаннi звук У майже не прослухався.

Коротке слово «Гай!» нагадувало оклик-обсмикування, товариське гарчання.

Жодна людина з першого разу не повторила б мого варiанту цих дивних для слуху i таких звичайних на паперi iмен. Спробував би хтось покликати моїх вовкiв, виразно вимовляючи їхнi iмена, i вони б напевне лишились незворушними до чужої варiацiї звукiв та незнайомого голосу. Так само не спало б на думку бiльшостi з нас, що iноземець, вимовляючи, скажімо, «лiкер», має на увазi «лiкар».

Опановуючи мову вовкiв, я наче був людиною, що потрапила до чужої країни i сприймає незнайому їй мову за суцiльний потiк, i нiчого, нiчогiсiнько спочатку не розумiє. Їхнiй обмiн iнформацiєю не обмежувався звуками та мiмiкою. Лише тут, пiд Добромилем, я помiтив важливу особливiсть. Вовки вiд природи володiють даром телепатiї: вони розумiлися між собою, вони розуміли мене, лише подивившись у вiчi. Часом менi достатньо було про щось подумати, як ця iнформацiя вже ставала вовчим надбанням.

Іноді здавалося, що вони мене люблять, майже як собаки свого господаря. Але не зi становища знизу догори, а нарiвнi, хоча й визнаючи мiй особливий статус. Що далi, то бiльше сам прикипав до них серцем. Ранiше вiв спостереження за вовками з азартом, зі спiвчуттям, проте не з такими емоцiями, як тепер. Вони були не просто об’єктами дослiдницької роботи, хід якої я записував у журналi спостережень. Ми були спiльнотою, зграєю, сiм’єю, я пiклувався про них, вiдчував за них вiдповiдальнiсть, мав потребу в їхнiй присутностi та був залежним вiд них. Приймав їх з усiма притаманними їм особливостями – жахливим смородом з пащек, коли вони позiхали, разючим запахом шерстi, часом нестерпним вiд поєднання з вологiстю дощу чи туману, звичкою лiзти язиками в обличчя, щосили тицятися мордами в ноги, з розгону, залишаючи синцi…

Мене зворушувала дитяча причепливiсть та нав’язливiсть уже майже дорослих песят, якi понад усе любили бавитися між собою та зi мною. Дозволяв їм кидатися на мене, гарчати та кусати руки. Вони не завжди могли розрахувати силу грайливого покусування, часом настiльки захоплювалися грою, що доводилося приводити до тями злим окриком. Або енергiйним щиглем у кiнчик носа.

Кiлька разiв пiсля роздачi харчiв я пробував забрати шматок, перевiряв, як далеко заходить слухнянiсть. Зовсiм маленькими вони сприймали перерозподiл їжi як належне, але згодом, отримавши своє, вже не поступалися перед сильнiшим й не вiддавали своєї частки.

У грi та вiдстоюваннi їжi вони могли зайти далеко. Мої пальцi й долонi вкривали слiди вовчих зубiв.

…Торкнувся шрамiв на плечi – вони вже майже не болiли. З мiсяць тому Дункан, бавлячись, прокусив менi плече – сорочка швидко набралася кровi i я, затискаючи рукою рану, мусив бiгти на базу та викликати допомогу по рацiї.

Лiкар було взявся за шприц зi знеболювальним, та я зупинив його: мої вихованцi вiдчують будь-який сильний стороннiй запах. Заскочений хiрург був змушений по живому шити чотири рани вiд iкол. Даремно вiн старався, i я даремно терпiв. Мої хлопцi-сiроманцi кинулись зализувати рани i не вступилися, поки не залишилось у тiлi жодної нитки. Кум працював язиком з особливим завзяттям, а Дункан, вiдсторонений вiд важливої справи, нервувався збоку. Їхнє втручання дало несподiваний ефект. Рана швидко затягнулася, не загноївшись.

…Було тихо й безвiтряно, коли, зайшовши на гору, ми всiлися на рiвнi вечiрнiх хмар. Здавалося б, нас має бути видно всiм, насправдi ж не було надiйнiшого сховку, анiж цей дах свiту. Немов уперше дивились, як сiдає сонце. Нiщо не здатне так заворожувати людину, як повiльне урочисте згасання обрiю. Ані дзюрчання срiбної води в гiрськiй рiчцi, нi куйовдження вiтром густих трав на гiрських схилах. Неспiшне споглядання вечiрнього сонця у шлейфi досконалого поєднання барв з висоти понад п’ятсот метрiв над рiвнем моря – розкiш, доступна не кожному. Був би художником – малював би призахiдне сонце щодня i менi б це нiколи не набридло.

Як там написав менi Володимир Бологов? Витягнув листа з кишенi. «Тримайся, брате… Ми з тобою однiєї кровi… Ми ще спробуємо разом провести такий експеримент. Наодинцi у