Читати книгу - "Знедолені"

Дитина росла, і зростали її страждання.

Поки Козетта була зовсім маленька, з неї знущались, як хотіли, хазяйські дочки. Коли вона підросла, цебто вже з п’ятьох років, то стала в домі служницею.

«У п’ять років, — скажуть нам. — Неймовірно!» Та ба, це правда. Байдуже до страждань людини, суспільство виявляє таку саму байдужість до її віку. Хіба нещодавно не засудили такого собі Дюмолара, бандита, який, згідно з офіційними документами, «рано осиротівши, уже з п’ятьох років сам заробляв собі на прожиток і почав красти».

Козетту примушували підмітати в кімнатах, на подвір’ї, на вулиці, мити посуд, навіть носити клунки. Тенардьє тим більше не церемонилася з малою, що мати стала нерегулярно надсилати гроші. Вона заборгувала за кілька місяців.

Якби через три роки Фантіна повернулася до Монфермея, вона не впізнала б своєї дитини. Козетта, така весела й рожевощока, коли вперше з’явилась у цьому домі, стала худа й бліда. Вона вічно щулилася від страху. «Потайна!» — казали Тенардьє.

Несправедливість зробила її злою, а лихо — негарною. Гарними лишилися тільки очі, в яких застиг невимовний сум.

Серце стискалося бачити це бідолашне дитя, якому не було й шістьох років, коли зимового ранку воно підмітало вулицю, тремтячи від холоду під своїм убогим лахміттям і ледь утримуючи величезну мітлу в маленьких, почервонілих від морозу рученятах.

В селі її прозвали Жайворонком. Народ, який любить образні вислови, наділив саме таким прізвиськом крихітне створіння, не більше за пташеня, тремтяче й налякане, яке вставало раніше від усіх і ще вдосвіта з’являлося на вулиці або в полі.

Тільки цей бідолашний жайворонок ніколи не щебетав.

Книга четверта

Сповзання на дно

1. Як було вдосконалено виробництво оздоб із чорного скла

Що ж сталося з матір’ю, тією самою, котра, як вважали в Монфермеї, покинула свою дитину?

Залишивши Козетту в Тенардьє, вона пішла далі своєю дорогою і дісталася до Монтрея-Приморського.

Це було, як ми вже згадували, 1818 року.

Близько десятка літ минуло відтоді, як Фантіна покинула батьківщину. За цей час Монтрей-Приморський змінився. Поки Фантіну все глибше засмоктували злидні, її рідне місто багатіло.

Років два тому в місцевій промисловості відбулася зміна, яка призвела до справжнього перевороту в житті цього провінційного містечка.

З незапам’ятних давен промисловість Монтрея-Приморського спеціалізувалася на виробництві імітацій англійського чорного бурштину та англійських оздоб із чорного скла. Ця місцева промисловість завжди ледь животіла через брак необхідної сировини. Коли Фантіна повернулася в Монтрей-Приморський, у виробництві «чорного скла» відбулася нечувана зміна. Наприкінці 1815 року в місті оселився нікому доти не відомий чоловік, якому спало на думку замінити в процесі того виробництва гумілак на деревну смолу.

Ця невеличка зміна різко зменшила вартість сировини, а це, у свою чергу, дозволило: по-перше, підняти платню робітникам — вигода для краю; по-друге, поліпшити якість виробів — вигода для споживача; і, по-третє, продавати товар дешевше, водночас потроївши прибуток, — вигода для промисловця.

Отак одна цікава знахідка дала аж три результати.

Менш ніж за три роки винахідник удосконаленого процесу забагатів — і це добре; крім того, він збагатив усіх навколо себе — а це ще краще. Він з’явився звідкись іздалеку. Ніхто не знав, хто він такий, де жив і що робив раніше.

Розповідали, що коли він прийшов до міста, у нього було зовсім мало грошей, кількасот франків, не більше.

Саме на цьому мізерному капіталі, використаному для здійснення надзвичайно вдалого задуму, він і побудував свій добробут, а також добробут усього краю.

Розповідали, ніби в той день, коли він, нікому не відомий і бідно вдягнений, з дорожнім мішком за спиною і сучкуватою палицею в руці, прийшов у Монтрей-Приморський — це було в грудні, надвечір, — у ратуші несподівано спалахнула пожежа. Цей чоловік кинувся у вогонь і, ризикуючи життям, урятував двох дітей, які виявилися дітьми жандармського капітана. Через те нікому не спало на думку вимагати в нього паспорт. Згодом стало відомо, що звати його дядечко Мадлен.

2. Мадлен

Це був чоловік років п’ятдесяти, завжди замислений і дуже добрий. Ото й усе, що можна було сказати про нього.

Завдяки швидкому розвитку промисловості, яку він так чудово вдосконалив, Монтрей-Приморський став осередком жвавої ділової активності. Іспанія, яка купувала багато чорного бурштину, щороку замовляла тут величезну кількість товару. У торгівлі цими виробами Монтрей-Приморський почав майже складати конкуренцію Лондону й Берліну. Дядечко Мадлен отримував такі прибутки, що вже на другий рік зміг побудувати велику фабрику, де були дві просторі майстерні: одна — для чоловіків, друга — для жінок. Кожен злидар міг розраховувати там на роботу і шматок хліба. Від чоловіків дядечко Мадлен вимагав сумлінного ставлення до праці, від жінок — порядної поведінки, від тих і тих — чесності.

Отож його поява стала справжнім даром провидіння для міста і краю. Раніше тут усе хиріло; тепер кожен жив здоровим трудовим життям. Безробіття й нужда зникли. Не було такої кишені, в якій би не знайшлося бодай трохи грошей, і радість завітала до найубогіших осель.

Дядечко Мадлен брав на роботу всіх, хто до нього просився. Він вимагав тільки одного: «Будь порядним чоловіком! Будь чесною жінкою!»

Як ми вже сказали, Мадлен досить швидко нажив багатство, але — дивна річ як на фабриканта — здавалося, це для нього не головне. Він більше піклувався про інших, ніж про самого себе. Було відомо, що на 1820 рік він поклав у банк Лаффіта на своє ім’я шістсот тридцять тисяч франків; але перш ніж відкласти собі ці шістсот тридцять тисяч, він витратив понад мільйон на потреби міста та на бідняків.

Лікарні бракувало коштів — він утримував там на свої гроші десять ліжок. Монтрей-Приморський ділиться на верхнє місто і нижнє. Нижнє місто, в якому він жив, мало одну школу — жалюгідну розвалюху. Він збудував там дві школи: одну для хлопчиків, другу для дівчаток. На свої кошти він заснував сирітський притулок, яких тоді на всю Францію були одиниці, і касу допомоги для старих робітників та калік. У новому кварталі, що виріс навколо його фабрики, він відкрив безкоштовну аптеку.

У перші часи, коли він тільки починав свою діяльність, зазвичай люди казали: «Цей чоловік хоче забагатіти». Коли ж він насамперед подбав, щоб забагатіло місто і край, добрі люди вирішили: «Це шанолюб».

Та ось одного дня 1819 року в місті поширилася чутка, що, враховуючи заслуги дядечка Мадлена, король, за пропозицією префекта,