Читати книгу - "Джейн з Ліхтарного Пагорба"

Що стосується Джиммі Джонів, то Джейн здавалося, наче вона їх знає усе життя. Довідалася, що їх називали так тому, що містер Джеймс Джон Гарланд з північного сходу мав за сусіда Джеймса Гарланда, а з південного заходу — Джона Гарланда, і це їх чинило по-своєму визначними. У перший пообід, який Джейн з татом провели на Ліхтарному Пагорбі, з’явилися всі Джиммі Джони повним складом. Спершу прибігла молода дрібота з трьома псами… лататим бультер’єром, золотавим коллі і довгим коричневим псом, що був просто псом. Місіс Джиммі Джон, настільки ж висока й худорлява, наскільки її Джиммі Джон був товстеньким і низьким, мала добрі сірі очі. Вона швидко йшла, тримаючи на руках маля, таке кругленьке, як пампушок. Шістнадцятилітня Міранда Джиммі Джон була такою ж високою, як мати, і товстенькою, як батько. Вже у десять років мала подвійне підборіддя — і ніхто б не повірив, що потайки була переповнена романтикою. Поллі Джиммі Джон мала стільки ж років, що й Джейн, але виглядала молодше, бо була низькою і худою. «Панчові» Джиммі Джону, який приніс ключ, було тринадцять років. Далі йшли восьмирічні близнята, Джордж близнюк і Елла близнючка, їхні голі пухкі ніжки були всіяні комариними укусами. І всі вони мило посміхалися.

— Джейн Вікторія Стюарт? — сказала місіс Джиммі Джон, запитально посміхнувшись.

— Джейн! — відповіла Джейн з такою тріумфальною інтонацією, що всі Джиммі Джони глянули на неї.

— Звичайно, Джейн! — усміхнулася місіс Джиммі Джон. Джейн відчула, що місіс Джиммі Джон їй сподобалася.

Всі, крім дитини, принесли Джейн подарунки. Місіс Джиммі Джон вручила їй пофарбовану на червоно ягнячу шкірку — на килимок біля ліжка. Міранда принесла маленький пузатий білий глечик, розмальований рожевими трояндами, Панч — ранню редиску, Поллі — паросток герані, а близнюки — по жабі, «для її саду».

— Мусите мати жаб у саду, — на щастя, — пояснив Панч.

Джейн відчула, що нізащо не відпустить своїх перших відвідувачів, не пригостивши їх, тим паче, що вони принесли подарунки.

— Пирога місіс Мід повинно вистачити, якщо сама я не візьму шматка, — думала вона. — Маля нічого не захоче.

Маля ЗАХОТІЛО, але місіс Джиммі Джон з ним поділилася. Вони сіли довкола кухні — на стільцях і на порозі-пісковику, та з’їли пиріг, а Джейн аж випромінювала гостинність.

— Приходь, коли зможеш, любонько, — сказала місіс Джиммі Джон. Місіс Джиммі Джон подумала, що Джейн надто юна, щоб вести господарство, хоч би для кого. — Будемо раді тобі допомогти, чим зуміємо.

— Навчите мене, як пекти хліб? — спокійно запитала Джейн. — Ми, звичайно, могли б його купити у Ліхтарному Куті, але тато любить домашній. А яке борошно для торта ви б порадили?

Того ж тижня Джейн познайомилася зі Сновбімами. Сімейство Соломона Сновбіма мало не найліпшу репутацію і мешкало у ветхому домі, там, де ялинова пустка збігала до дуги гавані у місці, званому Голодною Бухтою. Ніхто не знав, як Соломон Сновбім ухитрявся прогодувати свою родину…, трохи рибалив, трохи «підробляв», трохи полював. Місіс Сновбім була чималою рум’яною і огрядною жінкою, а Карвей Сновбім, «Дранка» Сновбім, Пенні Сновбім і «Малий Джон» Сновбім — розбишакуватими, хоч і дружелюбними маленькими істотами, які зовсім не виглядали на недогодованих.

Натомість шестилітня Мілісент Мері Сновбім не була ні розбишакуватою, ні дружелюбною. Як пояснила Джейн Поллі Гарланд, у Мілісент Мері «не всі дома». Вона мала позбавлені виразу оксамитно-горіхові очі…, всі Сновбіми мали напрочуд гарні очі…, червонясто-золотаве волосся і прекрасний колір обличчя. Могла сидіти годинами, не кажучи й слова, — може, тому балакучі Джиммі Джони вважали, що у неї не всі дома, — охопивши повні коліна повними руками. Здавалося, що вона поклонялася Джейн і все літо ходила на Ліхтарний Пагорб, щоб на неї видивлятися. Джейн не заперечувала.

Хоча Мілісент Мері не розмовляла, решта Сновбімів робила це замість неї. Спершу вони сприймали Джейн не надто приязно, думаючи, що вона геть-усе знає, бо приїхала з Торонто, і через це задиратиме носа. Але, коли виявили, що вона зовсім нічого не знає… тільки те, що дядечко Гробовик розповів їй про молюсків…, стали дуже дружелюбними. Себто, засипали її нескінченними питаннями. Ніхто зі Сновбімів не страждав від фальшивої делікатності.

— Чи твій та у своїх історіях пише про живих людей? — спитав Пенні.

— Ні, — відповіла Джейн.

— А всі довкола кажуть, що так. Всі бояться, що він і про них понаписує. НАС хай ліпше не описує, як не хоче, щоб йому розбили носа. Я найсильніший хлопець у Ліхтарному Пагорбі.

— А ти що, такий цікавий, щоб про тебе було що писати? — спитала Джейн.

Відтоді Пенні трохи її побоювався.

— Ми давно хотіли на тебе подивитися, — сказала Дранка, що носила комбінезон і поводилася як хлопець, хоч і не була ним, — бо твої та і ма розвелися, правда?

— Ні, — сказала Джейн.

— А твій та вдівець? — насідала Дранка.

— Ні.

— А твоя ма живе в Торонто?

— Так.

— То чого вона не живе тут, з твоїм та?

— Як будете в мене випитувати про моїх батьків, — сказала Джейн, — то попрошу тата, щоб він вас описав у своїх оповіданнях, — кожнісінького.

Дранка злякалася, але Карвей перебрала нитку розмови.

— А ти подібна на свою маму?

— Ні. Моя мама — найгарніша жінка Торонто, — гордо відповіла Джейн.

— А вдома мешкаєш у білому мармуровому палаці?

— Ні.

— А Дін-дон Белл[21] казав, що так, — обурено мовила Карвей. — І хіба він не брехло після цього? Певно, і атласних покривал не маєте?

— Маємо шовкові, — відповіла Джейн.

— А Дін-дон казав, що атласні.

— О, бачиш, по дорозі йде м’ясник, щось вам несе на обід. — А що то буде?

— Стейк.

— Ти диви! Ми ніколи не їмо стейка…, хіба хліб, мелясу і смажену солонину. Тато каже, що як гляне свині в очі, то ледве не рохкає. А мама каже, — то принеси щось інше, вона буде сильно рада його зварити. Ти що робиш, пляцок? А можна буде вишкребти форму?

— Так, але відсунься від стола. В тебе вся сорочка у крихтах, — наказала Джейн.

— А чого ти розкомандувалася? — сказав Малий Джон.

— Лисяча