Читати книгу - "Ґоморра"

Тамбуріно: «Знаєш, що я зробив би на місці Козіміно? Я би почав убивати їх усіх. Якби мав сумніви — то всіх. Я би став прибирати їх одного за одним, ясно?!»

Убити всіх. Усіх і кожного. Лише через підозру. Навіть якщо достеменно не знаєш, на чиєму вони боці, не знаєш, чи вони взагалі причетні до конфлікту. Стріляй! Це ж не люди, а багно. На війні, коли тобі загрожує поразка і смерть, союзники легко стають ворогами, а вороги — союзниками. Вони більше не індивіди, а предмети для випробування і підтвердження твоєї сили. Групи, альянси та супротивники — усе це з’явиться і набере форм опісля. А спочатку треба розпочати стрілянину.

30 жовтня 2004 року люди Ді Лауро з’явилися в помешканні Сальваторе Де Маджістріса, чоловіка шістдесяти з гаком років, одруженого з матір’ю Б’яджо Еспозіто, одного із сепаратистів. Вони бажають знати, де переховується Еспозіто. Ді Лауро мають прибрати їх усіх, перш ніж вони встигнуть організуватися, перш ніж второпають, що їх — більшість. Бойовики перебивають кийком руки й ноги Маджістрісу і ламають йому носа. З кожним ударом вони питаються: де син його дружини? Маджістріс не відповідає, і кожна відмова провокує наступний удар. Нападники б’ють його нещадно. Він має зізнатися. Але він не зізнається. Чи, може, і дійсно не знає, де переховується Еспозіто. Через місяць Маджістріс помирає в муках.

2 листопада на автостоянці убили Массімо Ґальдієро. Вбивці мали також прикінчити його брата Дженнаро, здогадного друга Рафаеле Амато. 6 листопада на віа Лабріола гине Антоніо Ландієрі; щоб його вбити, кілерам довелося відкрити вогонь по всіх, з ким він був на ту мить. При цьому було тяжко поранено п’ятеро інших людей, що торгували кокаїном, скоріш за все — від Дженнаро МакКея. «Іспанці» завдають удару у відповідь. 9 листопада, проскочивши крізь низку блокпостів, вони залишають білий «фіат-пунто» на віа Купа Перілло. Під вечір поліція знаходить у ньому три трупи. Стефано Маїсто, Маріо Маїсто і Стефано Мауріелло. Один попереду, другий — на задньому сидінні, а третій — у багажнику. Де б вони не шукали, скрізь знаходять труп. 20 листопада люди Ді Лауро вбивають Б’яджо Мільяччо. Йдуть до автосалону, де він працює. «Це — пограбування», — кажуть вони і стріляють йому в груди. Хоча збиралися вбити його дядька Джакомо. «Іспанці» відповідають того ж дня, убивши Дженнаро Емоло, батька одного з найвідданіших поплічників Ді Лауро. Його запідозрили в тому, що він є одним з керівників військового крила клану. Доменіко Річчо та Сальваторе Ґальярді, обидва наближені до Рафаеле Аббінанте, 21 листопада зайшли до тютюнової крамниці, де їх і встрелили бойовики Ді Лауро. За годину гине Франческо Тортора. Кілери під’їхали на авто, а не на мотоциклі. Під’їхали, встрелили, забрали тіло, як мішок, вивезли на околиці Казаваторе, а потім підпалили машину разом з трупом, одним махом розв’язавши дві проблеми. Опівночі двадцять першого числа карабінери знаходять спалене авто. Іще одне.

Щоби бути в курсі військових дій, я роздобув рацію, що приймала поліцейські частоти. Тому на місце злочину я прибуваю на своєму мопеді майже одночасно з поліцейськими підрозділами. Але тої ночі я заснув. То наростаючий, то стихаючий шум і тріскіт на поліцейських радіохвилях подіяв на мене, як колискова. Тому цього разу я дізнався про те, що трапилося, завдяки телефонному дзвінку, який розбудив мене серед ночі. Коли я прибув на місце злочину, то застав там авто, повністю понівечене вогнем. Його повністю облили бензином, вихлюпнувши не один літр. Пальне на передньому сидінні, на задньому, на колесах та на кермі. Полум’я вже згасло, а коли прибули пожежники, скло у вікнах вибухнуло і осипалося. Точно не знаю чому, але я прожогом кинувся до того автомобільного скелета. Він жахливо смердів горілою пластмасою. Поблизу крутилося кілька людей, а поліцейський, підсвічуючи ліхтариком, намагався зазирнути всередину металевого кістяка. Там він уздрів труп чи щось схоже на труп. Пожежники, огидливо скривившись, відчиняють дверцята і витягують мерця. Одному з карабінерів стало зле. Він прихилився до стіни і виблював додолу вермішель та картоплю, що він їх з’їв кілька годин тому. Все, що лишилося, — це закляклий чорний тулуб, обгорілий череп та ноги з обсмаленою шкірою. Карабінери беруть труп під руки, кладуть на землю і ждуть приїзду покійницької машини.

Цей фургон, збиральник померлих, курсує безперервно. Я бачив його у Скампії і Toppe Аннунціата. Він збирає трупи, накопичуючи тіла людей, яких застрелили. Кампанія має найвищий рівень убивств в Італії і один з найвищих у світі. Покришки покійницького авто зношені і майже лисі. Щоб зобразити символ цього району, достатньо сфотографувати ці колеса з погризеними краями та сірими розтрісканими боками. Начепивши брудні гумові рукавички, які, напевне, використовувалися вже далеко не вперше, з фургона виходять чоловіки і приступають до роботи. Вони засовують мерця в мішок, такий, в яких зазвичай перевозять загиблих солдат. Труп схожий на одну з тих фігур, що постають з попелу Везувію, коли археологи заповнюють гіпсом порожнини, які залишилися після тіл. На цей момент біля авто вже скупчився чималий натовп людей, але всі вони мовчать. Наче тут нікого й нема. Ми ледь наважуємося дихати. Після того, як Каморра розв’язала війну, багато людей переглянули межі витривалості своїх нервів. І ось вони прийшли подивитися: що ж іще може статися? Кожного дня вони дізнаються про нові межі можливого, про той новий жах, який їм доведеться терпіти. Дізнавшись, вони повертаються додому і живуть собі далі. Карабінери починають фотографувати, а фургон їде геть, забравши мерця. Я ж їду до поліцейського відділка. Вони ж мають хоч щось повідомити про цього загиблого. В прес-кімнаті — незмінні журналісти та кілька поліцейських. Трохи згодом посипалися коментарі: «Вони убивають один одного — чим більше, тим краще!», «Отакий кінець всякого, хто стане членом Каморри!», «Насолоджувався шаленими «бабками», а тепер насолоджуйся своєю смертю, смердюк собачий!» Звичайні ремарки, тільки сказані більш емоційно та з огидою. Наче мрець був присутній у кімнаті і кожен мав кинути йому в обличчя своє звинувачення: комусь він завадив добре виспатися, комусь до біса осточортіли ці безкінечні війни, а когось лякають цілі підрозділи «солдатів» мафії, що стирчать буквально на кожному розі Неаполя. Лікарі довго возилися з ідентифікацією трупа. Хтось із присутніх підказує ім’я районного капо, який зник кілька днів тому. Один з багатьох, один з тих трупів, що купчаться в холодному морзі шпиталю Кадареллі, очікуючи ідентифікації — як