Читати книгу - "Третя карта"

Більшість цих хлопців уже пройшла військову підготовку в групах ОУН. Після розгрому Польщі ці осередки було створено в багатьох районах генерал-губернаторства, вони одержували від нової влади допомогу: їм надавали приміщення, інвентар, відповідну літературу й певну субсидію. А взагалі нова влада грішми не розкидалася, однак платила більше, ніж російським емігрантам. (Ті одержували крихти, сяк-так зводили кінці з кінцями: шеф «Національної спілки російської молоді» одержував від гестапо 15 тисяч злотих за місяць, керівник РЗВС генерал Єрохін — теж стільки, і лише Буланов, ватажок «Російського національно-політичного комітету», вступив у контакт із міністерством пропаганди, і Геббельс одвалив йому тридцять тисяч — що не кажи, організація багатша, ніж гестапо, та й Буланов пропагандою займався, за неї завжди платять дорожче, ніж за просте доносительство). Молодим оунівцям повідомили про цей факт, пояснивши, що на них, на бійців Степана Бандери, дивляться інакше, ніж на тутешніх москалів, — у цьому знак, якого тільки дурень не збагне.

Але поміж підготовлених оунівців були і зовсім молоді — німець вимагав цифру, до цифри вони охочі: вісімсот чоловік має бути відряджено до батальйону «Нахтігаль», що російською означає «соловей». Сімсот чоловік було вже перевірено ділом. Серед ста інших, які відрізнялися од решти людей планети хіба лиш тим, що розмовляли українською мовою, раділи «рушникові» й жили у мазанках, а не в котеджах, ізбах чи бунгало, опинився і Микола, син Степана Шаповала, селянина, бідолахи, котрий був, як на лихо, в генерал-губернаторстві, коли на західні українські землі прийшли Совєти. Землицю його розорали, заволочили граблями, та й поставили на ній прикордонні стовпи, обплутали дротами, пропустивши через них електричний струм: корова доторкнеться — на смерть б'є, аж язик вивалюється, чорний, розпухлий, у кривавому, передсмертному закусі. Щоправда, Степанові натомість дали земельки прикордонної, але коло яру, затіненої, пухкої. Отоді й заявилися до нього оунівці та й пояснили йому провину москалів, пообіцявши допомогу, коли Радянська влада розвалиться, а тим часом дали трошки грошенят. Селянинові не гроші важливі, а турбота, гроші ж він хоч-не-хоч мусить своїми руками заробляти, інакше діти з голоду помруть.

Людина совісна, Степан, коли до нього в лютому ото прийшли, відправив сина Миколу одслужувати за добро, та й земельку свою повертати треба: не візьмеш сам — інший забере. Коли починається велика бійка, треба бути першому.

Попервах Микола на фільварку сумував. Йому не подобалося, як нахтігалівці висміювали його, по-панськи грубо, змушуючи прислужувати — звикли, очевидно, вдо — ма до цього. Не подобалося, як німецькі хазяї дивилися, особливо коли вечорами гуртом збиралися співати пісень. Хазяї дивилися з пересмішками й чистили зуби деревинкою, позираючи час від часу то на хлопців, то на оте білецьке, що витягали з рота. Миколу аж сіпало, коли хазяї зчищали біленьке пальцями та й знову длубалися в зубах деревинкою, затуляючи рота, наче вони були тут самі чи з якоюсь бездумною худобою.

Микола спостеріг, що частина новобранців теж на хазяїв поглядала скоса, але хлопець не знав, що вони вже пройшли таку-сяку школу, а він був ще зовсім новенький, чистий, пін свого приховувати не навчився. Старшим бандерівські агітатори пояснили, що це тимчасова політика, а головне буде далі. З ними вже простудіювали лозунг Коновальця, взятий у Лойоли: мета виправдує засоби.

Один тільки порятунок і був для Миколи — настріляється ото за день, набореться, настрибається з вишок на «ворога», накричиться, коли інший нахтігалівський визволитель виявиться дужчий і руки між лопатками крутоне так, що аж в очах позеленіє, — повернеться, ляже на ліжко в другому ярусі та й забудеться, здригаючись, у тривожному сні.

Коли стройові заняття закінчилися і кожний у присутності двох командирів «Нахтігаля» — німецьких, обер-лейтенанта Херцнера та Оберлендера, і українського — Романа Шухевича — склав заліки й одержав для особистого користування зброю: автомат за номером та кинджал із гранатами, — тоді розпочиналися заняття з політики.

З Кракова на німецьких машинах приїздили Лебідь, Стецько й Старух. Вони пояснювали легіонерам, яка сильна велика Німеччина та який геній Адольф Гітлер, зрозуміло й дохідливо вчили, що, як тільки прийде на Україну армія великого фюрера й визволить народ від Совєтів, так одразу ж і настане райське життя: почнеться царство справедливості, бо кожен українець — брат українцеві, а всі нещастя у світі виникають тільки тоді, коли порядкують комуністи — свої й чужі, іншої крові.

— Пане Лебідь, — запитав Микола через свою наївну молодість, — а як же так — господь наш Ісус Христос, син божий, жидівської крові, а править душами нашими, подаючи надію й розраду бідним та скривдженим?

Лебідь посміхнувся, уважно оглянувши юне, що не знало ще бритви, парубоче обличчя.

— Хлопче, — відповів він, — Христос безкровний, адже він — ти ж сказав — син божий.

— Ні, — вперто не згодився Микола (тут можна говорити з усією щирістю, не під поляками ж, а з своїми), ні, — повторив він, — кров у Христа сочилася з долонь, коли розпечені цвяхи розп'яли тіло його.

— Миколо, тобі не легіонером, а проповідником бути…

Нахтігалівці засміялися; дружний регіт пройшов по столах, але тут були свої, тож усміхнувся й Микола, але вперто правив своє:

— Пане Лебідь, а от коли ми під панами стогнали, то їхній хлоп, польський, нарівні з нами страждав…

У помешканні запала тиша. Легіонери переводили прищурені очі з юного Миколи на ще молоде, але посічене вольовими зморшками обличчя помічника Бандери.

— І ляхи твого батька не гнобили? — запитав по довгій паузі Лебідь.

— Ну, як не гнобили? — здивувався Микола. — Ще й як гнобили! І хліб забирали на армію і коня! Де ж пак — не гнобили…

— Ну, — полегшено мовив Лебідь, — я про це й кажу. Чужий по крові, він і є чужий.

— Так і в Сідлецьких хліб забирали і в Бочковського коня з двору погнали! А вони ж поляки!

— А от цікаво, що у вас про Совєти казали? — особливим, щирим голосом запитав Лебідь, і Микола не звернув уваги на те, як надто вже одверто він усміхнувся до нього, заохочуючи до відвертої розмови.

— Різне казали! — відповів Микола. — Дядько Остап казав, що голодних під Советами немає, за школу платити не треба, в театрах українською грають та що пісень у них співають не гірше, як у «Просвіті».

— Бреше він! — суворо сказав Лебідь. — Як прізвище дядька Остапа?

— Буряк, — сказав Микола. — Остап Буряк, ми з ним сусіди.

… Після першого уроку політики Миколу, сина Степана,