Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Стара фортеця 📚 - Українською

Читати книгу - "Стара фортеця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Стара фортеця" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 69
Перейти на сторінку:
нема, — похмуро сказав Куниця, проходячи зі мною до розчинених дверей крільчатника.

— А ти що — заходив до нього?

— Та я й так знаю. Він просто з уроків із своїми голоногими до театру пішов.

— До театру? Справді?

— Звичайно, до театру. Скінчились уроки — їх усіх вишикували на майдані й повели. З музикою. А попереду Марко Гржибовський! — сердито пояснив Куниця.

Зайшовши в крільчатник, Куниця одразу нахилився до мене й спитав:

— Васько, а навіщо ти мені набрехав?

— Чого набрехав? Коли?

— Ніби не знаєш. Та вчора, коли купатися йшли. І сьогодні вранці — про лишай. Адже бородатий тебе вигнав, так?

— Звідки вигнав? Хто це вигадав? Ніхто мене не виганяв.

— Як ніхто? А наказ для чого вивісили?

— Який наказ?

— А ось який — на стіні біля вчительської висить. Прийди почитай сам, коли не віриш. Сьогодні на великій перерві вивісили. А в наказі написано, що тебе за хуліганство вигнали з гімназії. Сам Прокопович підписав… Сьогодні Сашко Бобир був черговим, він бачив, як твоє прізвище з класного журналу зеленим чорнилом викреслили. Ось. А ти гадав — я не довідаюсь, так? Набрехав-набрехав: «Мене лікар Бик звільнив… Уночі з тіткою побігли… Ось лишай, подивись». А сам не знаєш, що лікар Бик уже другий тиждень заарештований сидить за те, що не дав петлюрівцям обшук зробити у себе в квартирі. Мені сьогодні хлопці розповіли. А я вчора вуха розвісив, повірив тобі.

Куниця замовк і тільки постукував пальцями по кролячій клітці. Тоді ображеним голосом сказав:

— Сьогодні вранці Котька став хвалитися, що тебе вигнали, а я йому кажу: «Нічого не вигнали, він хворий, а ось одужає і вдруге тебе в річку кине». А Котька як засміється. «Хворий, — закричав, — хворий! Та він плаче сидить, що з гімназії витурили». Тут, наче на зло, й наказ вивісили. Навіщо ти мені набрехав? Не соромно тобі?

Мені й справді було соромно. Я по-дурному вчинив, що збрехав Юзикові про лишай і про директора. Кому-кому, а Куниці я міг би довірити будь-яку таємницю. Це не Петько Маремуха. Той боягуз і слова ніколи не додержить. А Куниця — хлопець надійний.

Минулої осені я в училищі зірвав ринву: хотів по пій вилізти на дах, а ринва була іржава, взяла та й упала. Куниця стояв поруч. Потім довго, з добрий місяць, завідуючий по всіх класах допитувався: «Хто зірвав ринву? Хто зірвав ринву?» І вчителі також питали, але Куниця не виказав мене, й відтоді ще міцнішою стала наша дружба. Даремно я не розповів йому все, як було. А ось зараз треба виплутуватися.

— Знаєш, Юзику, я гадав — все так минеться. Пострахав мене Прокопович, а потім простить.

— Минеться! Жди! — посміхнувся Куниця. — От якщо прийдуть червоні, тоді й простять тобі, а цей бородатий нізащо не простить. Ти ще не знаєш, який він уїдливий. І нащо ото нас перевели до цієї гімназії? Кому це потрібно?

— Кому? Петлюрі. Він хоче на свій бік нас переманити, щоб, коли ми попідростаємо, за його директорію воювали. Чорта пухлого! Не діжде, душогуб клятий!

В цей час кролиця застукотіла задніми ланками об дно клітки.

— Ой, який у тебе кролик здоровий! Невже самка? — раптом здивувався Юзик, помітивши в глибині клітки червоні очі моєї кролиці.

— Ага, самка, ангорська. Поглянь, яка вона гладка, з півпуда буде… Трусь, трусь, трусь!.. Іди сюди!.. — покликав я кролицю, простягаючи до неї жовту моркву. Я був радий, що Куниця так швидко перестав сердитися.

Гладка кролиця вистрибнула з глибини клітки й ткнулася мені в долоню гарячою мордою. Гострими зубами вона схопила моркву й заходилася швидко гризти її. На грудях у кролиці від хвилювання стовбурчилася біла пухнаста шерсть, а на морді ворушилися довгі, тонкі вуса.

— Васько, чуєш, Васько! А якого голуба я сьогодні спіймав! — похвалився Куниця, — Крильця бузкові, дзьобик маленький, мов у чижа, лапки в перах, із шпорами, а на грудях бант завивається. Ти ж знаєш, банточні голуби дуже породисті. Візьму за нього на базарі карбованців сто, не менше. Боязко тільки продавати. А що як хазяїн знайдеться? І ти, гляди, мовчи…

— Він сам до тебе сів чи ти підманив?

— У тім-то й штука, що підманив. Я повернувся з гімназії, набрав у кишеню кукурудзи й поліз на покрівлю. Голуби ж у мене зараз не в будці, де навесні були, — будку тато сікачем порубав, — а на горищі того сарая, де він собак тримає. Ну от. Виліз я на покрівлю, відчинив гратки, кинув голубам кукурудзи, — коли, дивлюсь, над Старою садибою голуб кружляє. І низько. Ех, думаю, спробую щастя.

Адже вдома нікого нема: тато Забодаєву собак здає, а мама на базарі. Похапав я голубів та вгору — одного, другого. Аж пір'я полетіло. Свистіти став. А мій голуб, отой білий трубач, і без свисту — як майнув, як рвонув і одразу вад дзвіницею закружляв. Ну, банточний до нього й пристав. Я швиденько з покрівлі на землю, сів у бур'яні під курником, шворочка в руках та й чекаю. Політали вони трохи та й сіли поряд — мій і чужий. Мої-бо голодні, зранку нічого не їли, ну й поскакали в голуб'ятню, а чужий за ними. Я гратки хлоп — і готово! Банточний з ними сидить і вже коло білої самиці крутиться. Я й думаю тепер: а що як йому крила перефарбувати? З бузкових на коричневі? Тоді й на базар можна…

— А навіщо тобі його продавати? Залиш на розплід. Дивак, не знаєш, що зробити? Перев'яжи крило шнурком і не відлетить.

— Та я б перев'язав і приручив, але тато може помітити. А він мені суворо-пресуворо наказав більш як дві пари не тримати. Я й боюсь: побачить п'ятого та й усіх продасть.

— А що? Шкода йому?

— А годувати чим? Кукурудза ж зараз дорога, й дістати її ніде. Селяни на ярмарок тепер не їздять. Бояться, що петлюрівці все у них позабирають.

— У вас своєї хіба нема?

— Та є, тільки мало — не вродила. Нам самим на мамалигу не вистачить.

За будинком грюкнула хвіртка. До нас хтось ішов, мабуть, до тітки. А вона спить. Я залишив Куницю в крільчатнику, а сам побіг назустріч.

Біля ґанку я наштовхнувся на Петька Маремуху.

Він був увесь червоний, скуйовджений і важко дихав. Видно, він біг сюди й через те засапався.

— Ти вдома? — радісно сказав Петько.

— Вдома, — відповів я непривітно. — А що, вистава хіба закінчилася?

Мені було заздро, що Петько ходив до театру, дивився виставу.

— А ти… ти звідки знаєш,

1 ... 24 25 26 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стара фортеця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стара фортеця"