Читати книгу - "Стара фортеця"

— А ти що — заходив до нього?

— Та я й так знаю. Він просто з уроків із своїми голоногими до театру пішов.

— До театру? Справді?

— Звичайно, до театру. Скінчились уроки — їх усіх вишикували на майдані й повели. З музикою. А попереду Марко Гржибовський! — сердито пояснив Куниця.

Зайшовши в крільчатник, Куниця одразу нахилився до мене й спитав:

— Васько, а навіщо ти мені набрехав?

— Чого набрехав? Коли?

— Ніби не знаєш. Та вчора, коли купатися йшли. І сьогодні вранці — про лишай. Адже бородатий тебе вигнав, так?

— Звідки вигнав? Хто це вигадав? Ніхто мене не виганяв.

— Як ніхто? А наказ для чого вивісили?

— Який наказ?

— А ось який — на стіні біля вчительської висить. Прийди почитай сам, коли не віриш. Сьогодні на великій перерві вивісили. А в наказі написано, що тебе за хуліганство вигнали з гімназії. Сам Прокопович підписав… Сьогодні Сашко Бобир був черговим, він бачив, як твоє прізвище з класного журналу зеленим чорнилом викреслили. Ось. А ти гадав — я не довідаюсь, так? Набрехав-набрехав: «Мене лікар Бик звільнив… Уночі з тіткою побігли… Ось лишай, подивись». А сам не знаєш, що лікар Бик уже другий тиждень заарештований сидить за те, що не дав петлюрівцям обшук зробити у себе в квартирі. Мені сьогодні хлопці розповіли. А я вчора вуха розвісив, повірив тобі.

Куниця замовк і тільки постукував пальцями по кролячій клітці. Тоді ображеним голосом сказав:

— Сьогодні вранці Котька став хвалитися, що тебе вигнали, а я йому кажу: «Нічого не вигнали, він хворий, а ось одужає і вдруге тебе в річку кине». А Котька як засміється. «Хворий, — закричав, — хворий! Та він плаче сидить, що з гімназії витурили». Тут, наче на зло, й наказ вивісили. Навіщо ти мені набрехав? Не соромно тобі?

Мені й справді було соромно. Я по-дурному вчинив, що збрехав Юзикові про лишай і про директора. Кому-кому, а Куниці я міг би довірити будь-яку таємницю. Це не Петько Маремуха. Той боягуз і слова ніколи не додержить. А Куниця — хлопець надійний.

Минулої осені я в училищі зірвав ринву: хотів по пій вилізти на дах, а ринва була іржава, взяла та й упала. Куниця стояв поруч. Потім довго, з добрий місяць, завідуючий по всіх класах допитувався: «Хто зірвав ринву? Хто зірвав ринву?» І вчителі також питали, але Куниця не виказав мене, й відтоді ще міцнішою стала наша дружба. Даремно я не розповів йому все, як було. А ось зараз треба виплутуватися.

— Знаєш, Юзику, я гадав — все так минеться. Пострахав мене Прокопович, а потім простить.

— Минеться! Жди! — посміхнувся Куниця. — От якщо прийдуть червоні, тоді й простять тобі, а цей бородатий нізащо не простить. Ти ще не знаєш, який він уїдливий. І нащо ото нас перевели до цієї гімназії? Кому це потрібно?

— Кому? Петлюрі. Він хоче на свій бік нас переманити, щоб, коли ми попідростаємо, за його директорію воювали. Чорта пухлого! Не діжде, душогуб клятий!

В цей час кролиця застукотіла задніми ланками об дно клітки.

— Ой, який у тебе кролик здоровий! Невже самка? — раптом здивувався Юзик, помітивши в глибині клітки червоні очі моєї кролиці.

— Ага, самка, ангорська. Поглянь, яка вона гладка, з півпуда буде… Трусь, трусь, трусь!.. Іди сюди!.. — покликав я кролицю, простягаючи до неї жовту моркву. Я був радий, що Куниця так швидко перестав сердитися.

Гладка кролиця вистрибнула з глибини клітки й ткнулася мені в долоню гарячою мордою. Гострими зубами вона схопила моркву й заходилася швидко гризти її. На грудях у кролиці від хвилювання стовбурчилася біла пухнаста шерсть, а на морді ворушилися довгі, тонкі вуса.

— Васько, чуєш, Васько! А якого голуба я сьогодні спіймав! — похвалився Куниця, — Крильця бузкові, дзьобик маленький, мов у чижа, лапки в перах, із шпорами, а на грудях бант завивається. Ти ж знаєш, банточні голуби дуже породисті. Візьму за нього на базарі карбованців сто, не менше. Боязко тільки продавати. А що як хазяїн знайдеться? І ти, гляди, мовчи…

— Він сам до тебе сів чи ти підманив?

— У тім-то й штука, що підманив. Я повернувся з гімназії, набрав у кишеню кукурудзи й поліз на покрівлю. Голуби ж у мене зараз не в будці, де навесні були, — будку тато сікачем порубав, — а на горищі того сарая, де він собак тримає. Ну от. Виліз я на покрівлю, відчинив гратки, кинув голубам кукурудзи, — коли, дивлюсь, над Старою садибою голуб кружляє. І низько. Ех, думаю, спробую щастя.

Адже вдома нікого нема: тато Забодаєву собак здає, а мама на базарі. Похапав я голубів та вгору — одного, другого. Аж пір'я полетіло. Свистіти став. А мій голуб, отой білий трубач, і без свисту — як майнув, як рвонув і одразу вад дзвіницею закружляв. Ну, банточний до нього й пристав. Я швиденько з покрівлі на землю, сів у бур'яні під курником, шворочка в руках та й чекаю. Політали вони трохи та й сіли поряд — мій і чужий. Мої-бо голодні, зранку нічого не їли, ну й поскакали в голуб'ятню, а чужий за ними. Я гратки хлоп — і готово! Банточний з ними сидить і вже коло білої самиці крутиться. Я й думаю тепер: а що як йому крила перефарбувати? З бузкових на коричневі? Тоді й на базар можна…

— А навіщо тобі його продавати? Залиш на розплід. Дивак, не знаєш, що зробити? Перев'яжи крило шнурком і не відлетить.

— Та я б перев'язав і приручив, але тато може помітити. А він мені суворо-пресуворо наказав більш як дві пари не тримати. Я й боюсь: побачить п'ятого та й усіх продасть.

— А що? Шкода йому?

— А годувати чим? Кукурудза ж зараз дорога, й дістати її ніде. Селяни на ярмарок тепер не їздять. Бояться, що петлюрівці все у них позабирають.

— У вас своєї хіба нема?

— Та є, тільки мало — не вродила. Нам самим на мамалигу не вистачить.

За будинком грюкнула хвіртка. До нас хтось ішов, мабуть, до тітки. А вона спить. Я залишив Куницю в крільчатнику, а сам побіг назустріч.

Біля ґанку я наштовхнувся на Петька Маремуху.

Він був увесь червоний, скуйовджений і важко дихав. Видно, він біг сюди й через те засапався.

— Ти вдома? — радісно сказав Петько.

— Вдома, — відповів я непривітно. — А що, вистава хіба закінчилася?

Мені було заздро, що Петько ходив до театру, дивився виставу.

— А ти… ти звідки знаєш,