Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

– Як це «немає чоловічої руки»? – не втримався приголомшений Ілія. – Не може бути…

Захвилювався. Затупцював у передпокої. Хвилиночку! Сюди його привів довгий, виснажливий, важкий шлях. Він пройшов його тільки заради того, щоб знайти алхіміка. У нього точна адреса, а золотавий димок із димаря тільки підтверджує, що він не помиляється, а тому…

Схаменувся. Втома всіх місяців подорожі і кожного конкретного дня окремо навалилися разом – відчищали реальність від мрій…

– Матір Божа! – схлипнув, затулив долонею рот.

Жінка підійшла до Ілії, погладила по чорному волоссю. Хлопець відсахнувся. Ніхто й ніколи не вів по його волоссю так ніжно і трепетно. Хіба що мама. Та не маминих ласк жадалося Ілії, коли він мріяв про величні замки і волооких красунь.

– Я йшов до алхіміка, – признався.

– Знаю, – сказала жінка. Пішла до просторої кімнати.

Ілія сунув услід, серце калатало.

– Ти знаєш алхіміка? Він є?

– Знаю, – повторила. Глянула на Ілію суворо. – Час спати. Завтра поговоримо.

Дістала з шафки чисте простирадло, взялася стелити на широке дерев’яне ліжко, що стояло при стіні.

«Господи, як же сильно я втомився! Як хочеться спати…» Ілія опустився на рипучий табурет поряд із ліжком: тільки тепер міг роздивитися і дім, і його хазяйку.

На вигляд чорнокоса красуня мала не більше рочків, ніж сам Ілія. Заприсягся б, що й менше, якби не дивна, лякаюча, ніби застигла її врода: незрозумілої незрушності не могли приховати ані біло-молочна шкіра без єдиної зморшки, ані гордовиті коралові вуста, ані надламані тонкі брови, ані сіро-смарагдові, як листя оливкового дерева, очі. Волосся ховалося під тонкою білою хустиною з мереживом ручної роботи – крізь нього пробивалися окремі русяві пасма. Одне, довге, спадало від потилиці на плече, на грубу фуфайку з невідбіленої вовни.

«Чому вона у фуфайці? – здивувався Ілія. – Тут же так тепло. Так… золотаво. І безмежно…»

Замкнений простір кімнати розривали примарними перспективами три дзеркала: одне висіло на стіні над консоллю, друге, видовжене, стояло навпроти першого, а третє, овальне, як яйце, розташувалося поміж ними. Саме дзеркала відбивали жовтогаряче світло свічок у важких кутих свічниках. Свічники стояли всюди – на низькому столику з мармуровою стільницею, на книжковій полиці поряд із фоліантами у палітурках зі свинячої шкіри, на комоді чорного дерева і навіть на дивній споруді, що вона нагадувала чи то давній ткацький верстат, чи то середньовічне приладдя для катування. «Геть неекономна, – подумав Ілія. – Навіщо запалила так багато свічок?»

Жінка закінчила стелити постіль, пішла до комода, на якому стояла велика фаянсова миска й алюмінієвий глечик.

– Тут ніколи не буває ночі, – сказала.

Ілія знизав плечима: чи не однаково? Йому поспати б…

Жінка поставила на стіл з мармуровою стільницею фаянсову миску і глечик. Поклала поряд жмут сухої трави, великий льняний рушник.

– Умийся. І лягай… – пішла з кімнати у передпокій.

Ілія із підозрою понюхав суху траву: що воно таке? Вдихнув незнайомий гіркуватий запах, занурив долоні у теплу воду, потер їх жорсткою травицею… Від кінчиків пальців уверх, по всьому тілу полилася радісна легкість. Ілія скинув одяг, нахилився над мискою – лив на маківку воду з глечика, усміхався спантеличено: здавалося, бруд відвалюється шматтями не від тіла, прямісінько від душі.

Обтерся жорстким льняним рушником. Уже хотів було лягти на біле простирадло. «Може, свічки задмухати?» – подумав. Та робити по-своєму в чужому домі не насмілився.

Вирівняв хребет на рівній постелі. «Невже я зможу заснути при такому яскравому світлі?» – подумав. І заснув. Останнє, що бачив Ілія крізь напівзакриті повіки, – маленькі пласкі золоті від-дзеркалювачі, що були прикріплені біля кожної свічки. «Так он у чому справа… – констатував байдуже. – Світло кожної свічки відбивається не тільки у дзеркалах. А ще й у віддзеркалювачах. Ось чому так неймовірно золотаво… і яскраво».

Ілія усміхався уві сні, бо хтось невідомий лоскотав йому шию, вів по плечу: прокинься!

– Нізащо! – відповідав.

Та чужа рука уже не голубила, смикала настирливо: та прокинься ж! Ілія продер очі: біля ліжка стояла молодичка у кошлатому рудому пальті з чорними ґудзиками.

– А… Ти! Віддай мої десять євро, курво! – буркнув недобре. І тільки потім здивувався. – Як ти тут? Ти… відьма? То кажи: як мені у хазяйки випитати, де алхімік?

– А ти й досі не зрозумів? – насупилася молодиця. – Ти ж усе бачив! І дивну застиглу хазяйчину вроду. І золоті віддзеркалювачі, що відганяють ніч…

– І що з того? – Іліїні мізки ледь ворушилися, ніяк не заводилися.

– Як немає ночі, то не настане і завтрашній день, – сказала молодиця. – Прокинешся – а нічого немає. Ані дзеркал, ані свічок, ані алхіміка.

– Хазяйка цього дому – алхімік? – не повірив Ілія. – Маячня! Жінка не може бути алхіміком!

– Та прокинься ти вже! – вигукнула молодиця. – Якщо не поговориш із нею зараз же, то не узнаєш того ніколи!

– Але я… сплю. Йди геть. Хочу, аби мені снилися приємні люди… – прошепотів Ілія і заплющив очі.

Молодиця у рудому пальті загарчала із прикрістю. Всілася на табурет, прискіпливо зиркнула на хазяйку. Та не зважала на гостю. Безшумно рухалася кімнатою, складала теплі речі у велику то р бу.

– Не їдь! – мовила молодиця. – Він так довго йшов… Він мріяв…

– …Убити мене, – упевнено відповіла хазяйка.

– Тебе можна вбити? – здивувалася гостя.

– Ні. Але я мала б захищатися і вбити його, – хазяйка зупинилася, стала навпроти гості. – А мені не хотілося б… На моїх руках і так надто багато крові.

– Сумніви, сумніви… Каяття і прозріння. То для смертних! Якої кари страшитися тобі, безсмертній?!

Хазяйка сердито зсунула чорні брови.

– Геть, руда! – наказала.

Молодиця позадкувала до дверей.

– Не йди! Поговори із ним… – уперто гукнула від дверей. Вислизнула з дому.

Двері розчахнулися… Ба-бах!

Ілія прокинувся і сів на постелі.

– Ну, чому мені завжди сниться маячня? – пробурмотів.

Потер долонею лоба: треба хазяйці розповісти… Одне руде стерво вважає її алхіміком.

Роззирнувся – хазяйка сиділа біля столу. Прикривала долонями дві тонкі книжечки, що вони лежали на мармуровій стільниці.

Ілія не встиг побажати хазяйці доброго ранку, та й не розумів, що нині – ніч, ранок чи день. Невисокі вікна ховалися за цупкими білими завісками, а безліч свічок наповнювали кімнату все тим же таємничим золотавим сяйвом.

Жінка звела на Ілію сіро-зелені очі. Вказала на одну з книжечок.

– Тут рецепт еліксиру безсмертя, – сказала спокійно і сумно. Перевела очі на другу книжечку. – А тут формула виготовлення золота.

Ілія дурнувато всміхнувся. Щелепа відвалилася і застигла. Якось інакше уявляв доступ до