Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Тюль за кліткою від'їхав убік, і у вікні Тарас побачив знервоване обличчя літньої людини. Хазяїн квартири незадоволено й запитально втупився в Тараса.

Тарас показав рукою на кватирку. Старий хазяїн прибрав із підвіконня клітку і відхилив вікно.

– Що потрібно? – запитав він голосом людини, готової до словесної самооборони.

– Мені дуже потрібний гімн, український, – забелькотав Тарас, прохально дивлячись у блакитні очі старого. – Мені сказали, що у вас є…

– Гімн?! – повторив старий, і обличчя його поступово втратило сліди роздратування. – Зайдіть, вхід із двору… квартира тринадцять…

Тарас вдячно кивнув і поспішив по бетонній відмостці просто під стіною будинку до його кута.

Старого звали Назар Орестович. Він уже стояв на порозі своєї квартири, коли Тарас увійшов до парадного. Завів його до кімнати, наповненої старими меблями. Тарасу відразу кинулись у вічі суперсучасний музичний центр, який стояв просто на підлозі біля вікна, і комп'ютер на допотопному письмовому столі.

– Два роки пенсію складав, – із гордістю прокоментував хазяїн квартири, помітивши, на що звернув увагу гість. – А навіщо вам гімн?

– Як навіщо? – вирвалось у Тараса скоріше від нерозуміння запитання, ніж від очевидності відповіді.

– Вибачте, – тут же відступився старий. – Звичайно, бачу, що вам потрібен… У мене тут… – Він відсунув шухляду письмового столу, витягнув кілька компакт-дисків у паперових конвертах. – Ось, візьміть! Просто в подарунок. – Він простягнув диск гостю. – Тільки з однією умовою.

Тарас уже тримав диск у руці, коли до його мозку дійшло слово «умова», що прозвучало з уст старого.

– Із якою умовою? – запитав він із побоюванням у голосі.

– Ви розумієте, ми живемо в такий час… я навіть не наважуся сказати в який…

– Та я розумію. – Тарас кивнув.

– У вас же комп'ютер є?

Тарас знову кивнув.

– Зробіть п'ять копій і роздайте п'ятьом друзям або знайомим. Я на собі перевірив: якщо кожного дня його слухати, він приносить щастя. Просто мало хто його слухає в країні. Тому і країни як би немає… Ви друзям роздайте, нехай слухають. І нехай кожен із них теж по п'ять копій зробить і своїм друзям роздасть. Розумієте?

– Це як лист щастя, чи що? – запитав Тарас.

– Це – гімн щастя, листи ж не звучать! Та й ніякої від них користі! Я сам перевіряв! А ось у ньому, у гімні, закодовано щасливе майбутнє нації, але збудеться воно, тільки якщо вся нація його слухатиме. Щодня! І по багато разів!

– Я слухаю, – признався Тарас. – Кожного ранку… Але мені цього сьогодні не вистачило… По радіо тільки один раз його грають.

– Я їм писав уже, – розуміюче вторив гостю хазяїн. – Просив хоч би тричі на день передавати… їм усе байдуже, аби реклама, а те, що гімн – це реклама майбутнього щастя, вони не розуміють!

Коли Тарас вийшов од старого на вулицю з компакт-диском у руці, повітря здалося йому дивовижно свіжим і запашним.

Він повернувся додому, роздягся. Скопіював файл із гімном на комп'ютер, зайшов у комп'ютерний програвач і вибрав для цього файла режим тривалого повторення. Натиснув курсором на «play» і швидко пірнув під ковдру. Сон настав під час третього повторення Державного гімну.

Розділ 18

На небі світило сонце, що відбивалося в калюжах тротуару. Воно вже світило, коли Тарас прокинувся, хоча крізь сон він виразно чув дріб косого дощу у вікно. Тепер же ні вітру, ні дощу не було. Вечорове чисте небо не відзначалося яскравою синявою, проте його блакитна сріблястість якось заспокоювала Тараса, налаштовувала на неспішні думки. Чи це очікуване цього вечора перше справжнє побачення з Даркою якимось дивним чином заспокоювало його?

Вийшов Тарас із дому дуже рано, майже за годину до обумовленого часу зустрічі. Від його будинку на Пекарській до статуї Діви Марії на проспекті Свободи заледве п'ятнадцять хвилин пішого ходу. Подовжувати шлях штучно, змінюючи та ускладнюючи маршрут, Тарасові не хотілось. І він просто максимально уповільнив крок. Кілька разів зупинявся, знаходячи для таких зупинок причину то в чиєму-небудь вікні, за склом якого сиділа і дивилася на вулицю біла кішка, то звертаючи увагу на старовинні двері з ґратчастим віконцем у стилі модерн.

Зустрівшись в обумовленому місці, вони стояли декілька хвилин біля статуї, спостерігаючи, як зупиняються перед Матір’ю Божою перехожі, як вони моляться й відразу продовжують свій шлях.

Далі вирушили вони у бік площі Ринок і саме там зупинилися біля третьої числом кав’ярні, що трапилася на їхній дорозі.

Її смарагдового кольору рукавички дивним чином гармоніювали з інтер’єром цієї кав’ярні. Темно-зелений приталений жакетик підкреслював любов Дарки до моди тридцятих років. Твідова злегка завужена донизу спідниця такого ж кольору і темніші, але теж зелені шкіряні полуботки доповнювали її образ, і в цьому вбранні вона ніяк не схожа була на працівницю обмінного пункту. Скоріше, її вигляд відповідав образові начальника відділення банку. Проте для начальника їй чогось бракувало. І Тарас швидко зрозумів чого. Її обличчя цього дня було вільне від косметики. Але це не впадало у вічі. Цього вечора її щокам вистачало власної рум’яності та свіжості, її губам – природного малинового блиску.

– Здається, нам пощастило. Тут цілком затишно! – усміхнулася, сівши за столик, Дарка. Поправила комір жакетика, озирнулась і подивилася в бік барної стойки, де стояв високий, із набріоліненим чорним волоссям хлопчина-офіціант.

– Знаєш, насправді це п’ята числом, ти просто не помітила, – признався Тарас. – Мені ця місцина більше подобається. Тут і кавоварка ніколи не ламається. І шоколад гіркий завжди є!

– А ти що, гіркий шоколад любиш?

– Ні, – смішливо вів далі Тарас. – Але тут він завжди є, подивися на рекламу на стіні!

Набріолінений хлопчина-офіціант підійшов і зупинився між Даркою й Тарасом. Тарас замовив каву по-віденськи. Дарка попросила собі подвійний еспресо.

Коли її пальчики смарагдового кольору піднесли філіжанку кави до губ, Тарас завмер. Він мовби відчув, що просто зараз, тільки-но вона зробить маленький ковток, його, Тараса, світ зміниться. Нібито не кава була в її філіжанці, а особливий еліксир, еліксир, що змінює бачення і відчуття світу, змінює його розміри, форми і звуки. Тарасові зробилося душно. Він зняв куртку і залишився в довгому плетеному светрі, купленому спеціально для того, щоб носити з джинсами.

– А що ти зазвичай робиш удень? – запитала раптом Дарка.

– Сплю, – розгублено відповів Тарас, але тут же стрепенувся й додав: – А ще поливаю кактуси і годую рибок.

– Кактуси та рибки? – здивувалася вголос вона.

– Вони одне одному не заважають, хоч і стоять поряд, на одному підвіконні. А ти