Читати книгу - "Світанок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він коротко засміявся з такої логіки, але сміх був напружений і стурбований.
— Усе гаразд, Белло. Дихай глибоко.
— Все було таким живим! — плакала я. — Я хотіла, щоб це було насправді!
— То розкажи мені свій сон, — підохотив він мене. — Може, це допоможе.
— Ми були на пляжі… — я не договорила, а натомість трошки відсунулася, щоб поглянути очима, повними сліз, на його схвильоване янгольське обличчя, туманне в темряві. Я замислено втупилася в нього, а безпідставне горе потроху вщухало.
— А потім? — нарешті не витримав він.
Я моргнула, струшуючи сльози з очей.
— О Едварде…
— Белло, розкажи мені, — наполягав він, і його очі блищали від занепокоєння через біль у моєму голосі.
Але я не могла розказати. Натомість я знову закинула руки йому на шию й гаряче притиснула вуста до його вуст. Це не було жадання — то була необхідність, гостра — на межі болю. Він зразу відповів на поцілунок, але за мить я відчула опір.
Едвард ніжно, дуже ніжно відсторонив мене, здивований, і міцно взяв за плечі.
— Ні, Белло, — рішуче сказав він, дивлячись на мене таким поглядом, наче турбувався, чи не з’їхала я з глузду.
Я здалася, руки безсило впали, а непоясненні сльози знову струмком покотилися по обличчю, схлипи рвалися з горла. Він має рацію — мабуть, я збожеволіла.
Він втупився в мене збентеженим поглядом, у якому читався біль.
— П-п-пробач, — промимрила я.
У відповідь він знову пригорнув мене, притискаючи до своїх мармурових грудей.
— Не треба, не треба, Белло! — у розпачі простогнав він.
— Будь ласка, — злетіло з вуст благання, приглушене його шкірою. — Будь ласка, Едварде!
Не знаю, чи зворушили його сльози, які бриніли в моєму голосі, чи він не був готовий протистояти моєму неочікуваному натиску, чи його жага була такою ж неподоланною в ту мить, як і моя. Та якою б не була причина, а він притягнув мої вуста до своїх і зі стогоном здався.
І ми почали з того місця, де обірвався мій сон.
Прокинувшись зранку, я намагалася не ворушитися, щоб вирівняти дихання. Я боялася розплющувати очі.
Я лежала на Едвардових грудях, але він теж не ворушився, і руки його не пригортали мене. А це був поганий знак. Я боялася зізнаватися, що вже прокинулась, аби не наразитися на його гнів — незалежно від того, на кого саме сьогодні він почувався сердитим.
Я спробувала обережно підглянути крізь приплющені вії. Він утупився в темну стелю, а руки закинув за голову. Я звелася на лікті, щоб ліпше роздивитися його обличчя. Воно було спокійним, без жодних емоцій.
— Наскільки я сьогодні потовчена? — запитала я тихенько.
— З ніг до голови, — мовив він, але тут-таки обернув до мене голову і вдоволено вищирився.
Я зітхнула з полегшенням.
— Дуже перепрошую, — сказала я, — я не хотіла тебе образити… Ну, я не знаю, що це зі мною було минулої ночі, — я похитала головою на згадку про безпричинні сльози, про безмежне горе.
— Ти так і не розповіла мені свій сон.
— Мабуть, так і не розповіла — але, можна сказати, показала, — нервово реготнула я.
— О, — мовив він. Очі його розширилися, а тоді він моргнув. — Як цікаво!
— Це був дуже приємний сон, — промурмотіла я. Він нічого на це не сказав, тільки кілька секунд потому зауважив:
— Мене пробачили?
— Я ще маю подумати.
Я сіла на ліжку, щоб гарненько себе обдивитися, — принаймні ніде не було пір’я. Та щойно я ворухнулася, як мене хитнуло від дивного головокружіння. Я гойднулась і знову повалилася на подушки.
— Ой… у голові крутиться.
Ось коли він мене нарешті пригорнув.
— Ти довго спала. Дванадцять годин.
— Дванадцять?
Дивно.
Поки я говорила, то швиденько окинула себе поглядом, стараючись робити це непомітно. Вигляд у мене був цілком нормальний. Синці на руках були тижневої давності, уже жовтіли. Для експерименту я потягнулася. Теж усе нормально. Навіть краще, ніж нормально.
— Закінчила інвентаризацію?
Я засоромлено кивнула.
— І подушки, здається, всі цілі.
— Чого не скажеш про твою… е-е-е… нічну сорочку, — він кивнув у ноги ліжка, де на білому шовковому простирадлі валялося кілька мереживних обривків.
— Шкода, шкода, — мовила я. — Мені вона так подобалася!
— Мені теж.
— Більше жодних втрат? — скромно запитала я.
— Ще мені доведеться ремонтувати ліжко Есме, — зізнався він, кидаючи погляд через плече. Я прослідкувала за його поглядом — і вражено побачила, що вся ліва половина спинки ліжка була поламана на грубі бруски.
— Гм, — нахмурилась я. — Як це я могла такого не почути?
— Схоже на те, що коли твоя увага чимось добре зайнята, більше нічого навкруги ти не помічаєш.
— Я справді була трошечки зайнята, — визнала я, червоніючи на обличчі.
Він торкнувся моєї палаючої щоки і зітхнув.
— Мені так цього бракуватиме!
Я уважно поглянула йому в обличчя, шукаючи ознак гніву або каяття, яких я так боялася. Він холоднокровно витримав мій погляд, вираз його був спокійний, але прочитати з нього я нічого не могла.
— А ти як почуваєшся?
Він засміявся.
— Що таке? — вимогливо запитала я.
— У тебе такий винуватий вигляд — наче ти вчинила злочин.
— Я й почуваюся винною, — пробурмотіла я.
— Ти спокусила свого вельми охочого чоловіка. Це не тяжкий злочин.
Схоже, він дражнив мене. Я почервоніла ще дужче.
— Слово «спокусила» означає попередній замір.
— Може, я неправильно висловився, — допустив він.
— Ти не сердишся?
Він сумно усміхнувся.
— Ні, я не серджуся.
— Чому ж так?
— Ну… — він помовчав. — По-перше, ти не ушкоджена. Цього разу мені легше було контролювати себе, не виходити за межі, — він іще раз кинув швидкий погляд на поламану спинку ліжка. — Можливо, тому що я вже трохи знав, на що розраховувати.
Обнадієна усмішка розквітла на моєму обличчі.
— Я ж тобі казала — потрібна практика.
Він закотив очі.
У мене забуркотіло в животі, і він розреготався.
— Людині пора снідати? — запитав він.
— Так, будь ласка, — мовила я, зістрибуючи з ліжка. Я зробила занадто різкий рух — і мов п’яна заточилася. Едвард підхопив мене, перш ніж я врізалася в шафу.
— Що з тобою?
— Якщо в наступному житті мій вестибулярний апарат не поліпшиться, я вимагатиму компенсації.
Цього ранку куховарила я — насмажила яєць, бо була занадто голодна, щоб заводитися з чимось складнішим. У нетерплячці я скинула яєшню на тарілку буквально за кілька хвилин.
— Відколи це ти їси таку недосмажену яєшню?
— Відсьогодні.
— А ти знаєш, скільки яєць ти строщила за останній тиждень? — із-під умивальника він витягнув кошик для сміття — той був повен коробок із-під яєць.
— Дивно, — мовила я,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світанок», після закриття браузера.