Читати книгу - "Світанок"

Він сів поруч зі мною.

— Ти вже можеш не прикидатися з цим коледжем — ти отримала те, що хотіла. І ми ніякої угоди не укладали — отож і жодних зобов’язань немає.

Я фиркнула.

— Але я не прикидалася з коледжем, Едварде. Я весь свій вільний час не плету інтриг, як дехто. Чого б іще такого вигадати, аби надійніше виснажити Беллу сьогодні? — я не дуже вдало зімітувала його голос. Він засоромлено засміявся. — Мені й справді хочеться іще трошки побути людиною, — я нахилилася й провела пучками по його голих грудях. — Мені ще не досить.

Він підозріло на мене подивився.

— Цього? — запитав він, зловивши мене за руку, коли та вже повзла до його живота. — То все це — тільки через секс? — закотив він очі. — Як же я про це не подумав? — глузливо пробурмотів він. — Скількох сварок можна було б уникнути!

Я зареготала.

— Отож-бо.

— Ти людина до кінчиків нігтів, — сказав він укотре.

— Я знаю.

Вуст його торкнулася тінь усмішки.

— То ми поїдемо в Дартмут? Справді?

— У першому семестрі я, мабуть, провалюся.

— Я з тобою позаймаюся, — тепер він розплився в широкій усмішці. — Тобі сподобається в коледжі.

— Як гадаєш, ми ще встигнемо знайти квартиру?

Він винувато скривився.

— Ну, насправді в нас уже є там будинок. Знаєш, про всяк випадок.

— Ти купив будинок?

— Нерухомість — чудова інвестиція.

Я вигнула брову, тоді опустила її.

— Тож усе готово.

— Я маю з’ясувати, чи вдасться мені притримати ще твою «тимчасову» машину…

— Не доведи Господь у мене не буде захисту від танків.

Він вишкірився.

— Скільки ще ми можемо тут побути?

— Часу в нас удосталь. Ще кілька тижнів, якщо захочеш. А тоді, перш ніж поїхати в Нью-Гемпшир, ми можемо навідати Чарлі. А на Різдво ми могли б завітати до Рене…

Він намалював щасливе майбутнє — щасливе для всіх… Шухлядка, в яку я заховала спогад про Джейкоба, здригнулася, тож я подумки додала: майже для всіх.

Ситуація ніяк не вирішувалася. Тепер, коли я дізналася, наскільки добре бути людиною, спокусливо було трошки почекати з нашими планами. Вісімнадцять чи дев’ятнадцять, дев’ятнадцять чи двадцять… Яка різниця? За рік я не змінюся до невпізнанності. А бути людиною, коли поруч Едвард… Щодня зробити вибір було дедалі важче.

— Кілька тижнів, — погодилась я. Та оскільки часу завжди замало, додала: — Я тут подумала — ти пам’ятаєш, що я говорила про практику?

Він розсміявся.

— Ти зможеш пригадати цю думку пізніше? Я чую вдалині човен. Мабуть, бригада прибиральників уже тут.

Він попросив мене пригадати це пізніше? Чи має це означати, що в мене більше не виникатиме проблем із практикою? Я усміхнулася.

— Дай-но я поясню Густаво, що там за безлад у білій спальні, а тоді ми можемо погуляти. На південь у джунглях є чудова місцина…

— Я не хочу гуляти. Сьогодні я не тягатимуся по всьому острову. Я хочу лишитися вдома й подивитися фільм.

Він стиснув вуста, щоб не зареготати на мій сердитий тон.

— Гаразд, гаразд, як скажеш. Вибери якийсь, поки я відчиню двері.

— Ніхто ж не стукав.

Він схилив голову набік і прислухався. За півсекунди долинув легенький, сором’язливий стукіт у двері. Він вишкірився й рушив у хол.

Я ж попрямувала до полиці під величезним телевізором і почала вивчати написи на коробках. Важко було вирішити, на чому зупинитися. Тут було більше DVD, ніж у прокаті.

З холу долинав Едвардів низький оксамитовий голос — він балакав із кимсь, я так розумію, доброю португальською мовою. Інший голос, грубіший, відповідав теж португальською.

Едвард провів прибулих до кімнати, дорогою показав кухню. Двоє бразильців поряд із ним видавалися на диво низенькими й чорнявими. Один був череватий чоловік, другою була худенька жінка, в обох обличчя були покраяні зморшками. Едвард із гордістю вказав на мене, і я почула кілька незнайомих слів, а серед них — своє ім’я. Я почервоніла на згадку про пір’я в білій спальні, адже скоро вони весь цей безлад побачать на власні очі. Невисокий чоловік увічливо усміхнувся до мене.

Але маленька шоколадна жінка не всміхалася. Вона втупилася в мене поглядом, у якому змішалися збентеження, занепокоєння, але понад усе — страх. Перш ніж я відреагувала, Едвард повів їх далі до нашого «курятника», тож вони зникли з очей.

Коли він з’явився знову, то уже був сам. Він швидко підійшов до мене і пригорнув однією рукою.

— Що таке з нею? — прошепотіла я настійливо, згадавши панічний вираз обличчя жінки.

Він здвигнув плечима, зовсім не виказуючи занепокоєння.

— Каура — наполовину індіанка, з племені тикуна. Вона виросла більш забобонною — чи радше більш обізнаною, ніж мешканці сучасного світу. Вона підозрює, хто я такий, вона майже здогадується, — і далі в його голосі не було неспокою. — Тут у них є свої легенди. Особливо про Libishomen — демона-кровопивцю, який переслідує виключно вродливих жінок, — він скосив на мене оком.

Виключно жінок вродливих? Це, щиро кажучи, не може не лестити.

— Але вигляд у неї був переляканий, — мовила я.

— А вона і є перелякана — та ще більше вона турбується за тебе.

— За мене?

— Вона боїться того, що ти тут зі мною наодинці, — він моторошно гигикнув, а тоді поглянув на цілу стіну коробок із фільмами. — Ну, то ти вже вибрала, що ми дивитимемося? Це цілком людське заняття.

— О так, перегляд кіно якраз переконає її, що ти людина, — засміялась я і обхопила його руками за шию, стала навшпиньки.

Він нахилився, щоб я могла його поцілувати, а тоді руки його міцніше обхопили мене, відірвали від підлоги, щоб йому більше не доводилося нагинатися.

— Кіно-доміно, — промурмотіла я, куйовдячи пальцями його бронзове волосся, поки губи його ковзали вниз моєю шиєю.

Раптом пролунав звук, наче хтось хапнув ротом повітря, й Едвард різко поставив мене на підлогу. Каура застигла в коридорі з виразом жаху на обличчі, в її чорному волоссі заплуталося пір’я, і цілу торбу пір’я вона тримала в руках. Вона так вирячилася на мене, що я аж почервоніла й опустила погляд. Нарешті вона опанувала себе й пробурмотіла щось таке, що навіть незнайомою мовою очевидячки звучало, як вибачення. Едвард усміхнувся й щось їй дружньо відповів. Віна відвела свої