Читати книгу - "Друге життя Брі Таннер"

Біля крайки води Райлі зупинився.

– Не ловіть ґав, – звелів він. – Вам треба бути ситими й міцними – в самому розквіті сил. А тепер… повеселімося!

Він пірнув у хвилі, не здійнявши бризок. Занурюючись у воду, вурдалаки схвильовано гарчали. Нам із Фредом довелося наблизитися до решти, бо у воді ми не могли плисти на запах. Але я відчувала – Фред вагається, він готовий утекти, якщо виявиться, що бенкет переноситься. Схоже, він довіряє Райлі не більше, ніж я.

Заплив був недовгим – незабаром ми угледіли, як вурдалаки виринають на поверхню. Ми з Фредом випірнули останніми, і щойно наші голови показалися з води, Райлі заговорив, мовби чекав тільки на нас. Мабуть, йому бачити Фреда було легше, ніж іншим.

– Ось він, – мовив Райлі, вказуючи на великий пором, який чукикав собі на південь, мабуть, здійснюючи останній нічний рейс із Канади. – Зачекайте хвильку. Коли згасне світло, можете починати.

Звідусіль почувся збуджений шепіт. Хтось гигикнув. Райлі метнувся як куля – і вже за кілька секунд ми угледіли його біля облавка великого судна. Він зразу попрямував до радіорубки. Можу заприсягтися, найперше він хоче обірвати зв’язок. Райлі може що хоче казати про ворогів, але причини для обережності полягають значно глибше. Про вурдалаків не повинні знати люди. Принаймні довго. Хіба якусь хвильку, за яку ми встигнемо їх повбивати.

Райлі розтрощив вікно на своєму шляху і зник у радіорубці. За п’ять секунд потому згасло світло.

Тут я зауважила, що Рауля вже немає. Він, мабуть, пірнув під воду, щоб ми не чули, як він поплив одразу за Райлі. Всі зірвалися з місця воднораз, і вода запінилася, мов на пором збиралася напасти ціла зграя баракуд.

Ми з Фредом лінькувато пливли позаду всіх. Хай як смішно, а ми з ним у чомусь нагадували стару подружню пару. Ніколи не розмовляли, але діяли завжди одностайно.

Через три секунди і ми дісталися судна – в повітрі вже лунали зойки та витав запах теплої крові. Саме цей запах нагадав мені, як сильно мене мучить спрага, але ця думка була останньою. Мозок мій цілковито вимкнувся. Не існувало нічого, крім пекельного вогню у горлі й смаковитої крові – крові повсюди, – яка обіцяла нарешті загасити вогонь.

Коли все закінчилося, коли на поромі не залишилося жодного серця, яке б досі билося, я не була певна, скількох людей убила особисто я. Але точно втричі більше, ніж зазвичай на полюванні. Моє тіло аж зарум’янилося. Я напилася так, що вже геть не відчувала спраги, – пила просто заради смаку крові. Здебільшого в пасажирів порому кров була чистою і солодкою – сюди не пускали волоцюг. І хоча я не ловила ґав, здається, я таки пасла задніх у кількості вбитих. Біля Рауля було навалено стільки понівечених тіл, що вони вивищувалися чималим пагорбом. А він сидів на вершечку цього пагорба й сміявся сам до себе.

Та реготав не він один. Темне судно переповнювали звуки, які свідчили про задоволення. Крісті зронила: «Я в захваті – тричі ура для Райлі!» Кілька грубих горлянок із її загону підхопили трикратне «ура», як щасливі п’янички.

На оглядову палубу стрибнули блискучі від води Джен та Кевін.

– Всі, босе, – гукнула Джен до Райлі. Отож, хтось із пасажирів таки спробував рятуватися плавом. Я навіть не зауважила.

Я роззирнулася в пошуках Фреда. Цілу хвилю шукала його очима. Коли нарешті я збагнула, що не можу дивитися в бік торгових автоматів, то одразу рушила в тому напрямку. Спершу мені здалося, що у мене від хитавиці почалася морська хвороба, але я наблизилася до Фреда – і все минулося; він стояв біля вікна. Він коротко мені всміхнувся, а тоді глянув понад моєю головою. Я простежила його погляд – він спостерігав за Райлі. З’явилося відчуття, що Фред споглядає за ним уже досить довго.

– Гаразд, дітки, – мовив Райлі. – Ви скуштували солодкого життя, але спершу нас чекає відповідальне завдання.

Його слова підтримало завзяте ревіння.

– Мені лишилося розповісти вам іще три речі на десерт, тож нумо топити цю посудину – і гайда додому!

Сміх перемішувався з ричанням – військо заходилося руйнувати судно. Ми з Фредом вистрибнули з вікна й спостерігали за безчинством здалеку. Уже зовсім скоро з гучним металевим тріском пором луснув навпіл просто посередині. Тонути уламки почали з середини – ніс і корма задерлися мало не вертикально вгору. Під воду обидві половини занурилися майже водночас – корма випередила ніс буквально на пару секунд. Зграя баракуд рушила до нас. Ми з Фредом попливли до берега.

Додому ми бігли з усіма, проте все одно тримали дистанцію. Кілька разів Фред пильно зиркнув на мене, наче мав щось на оці й хотів поділитися, але щоразу передумував.

Коли ми нарешті повернулися в будинок, Райлі трохи почекав, поки притамується радісне збудження. Та ще кілька годин він був зайнятий тим, що намагався змусити вампірів виявити бодай дрібку серйозності. Вперше за весь час він угамовував не бійку, а веселе піднесення. Якщо обіцянки Райлі виявляться брехнею (а я цього певна), то коли закінчиться війна, йому буде несолодко. Відчувши таку розкіш справжнього бенкету, вурдалаки не схочуть повертатися до обмежень. Але сьогодні Райлі був героєм.

Аж нарешті, коли вже сонце, за моїми оцінками, підбилося доволі-таки високо в небі, всі заспокоїлися і повернули собі здатність сприймати інформацію. З їхніх облич можна було зробити висновок, що зараз вони вислухають будь-що, аби тільки це виходило з вуст Райлі.

Райлі з серйозним обличчям піднявся до половини сходів.

– Три речі, – почав він. – По-перше, нам слід переконатися, що перед нами – саме ворожий клан. Якщо ми випадково наскочимо на інший клан і всіх повбиваємо, цим самим ми розкриємо свої карти. А нам хочеться, щоб ворог був самовпевнений і непідготовлений. Потрібний нам клан вирізняють кілька особливостей, які важко не помітити. Зовні вони інші, у них жовті очі – це раз.

Звідусіль залунав збентежений шепіт.

– Жовті? – перепитав Рауль із відразою в голосі.

– У світі вурдалаків є багато такого, чого ви ще не звідали. Я вже вам казав: вороги старші за нас. Очі їхні пожовтіли з роками – це виказує їхню слабкість. Ще одна перевага на нашому боці, – він кивнув сам до себе, мовби підтверджуючи, що з першим пунктом він закінчив. – Але є