Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

Із усіх вражень, пов'язаних з буксируванням, найцікавіше — коли вас тягнуть дівчата. Такої пригоди я раджу зазнати всім. Дівчата можуть тягти човен тільки втрьох: дві тягнуть, третя бігає кругом них і регочеться. Починають вони звичайно з того, що заплутуються в линві. Вона обмотується навколо їхніх ніг, і їм доводиться сідати долі та розплутувати одна одну, а тоді вони обкрутять линвою шию і трохи не подушаться. Нарешті розмотають і натягнуть линву й рушають уперед бігцем, тягнучи човен із досить небезпечною швидкістю. Пробігши сотню ярдів, вони, певна річ, засапаються, раптово зупиняться, посідають на траву й сміються, а ваш човен, перше ніж ви второпаєте, що сталось, і вхопитесь за весло, виносить на середину річки й обертає кормою вперед. А вони підведуться й чудуються.

— О, диви! — кажуть. — Виплив аж на середину.

Тоді якусь часинку тягнуть досить рівно, та зненацька одній спадає на думку, що треба підколоти шпильками спідницю; вони відразу спиняються знов, і човен врізається в берег.

Ви підхоплюєтесь, відштовхуєте його й гукаєте їм, щоб не зупинялись.

— Що? Що там сталося? — кричать вони у відповідь.

— Не зупиняйтеся! — горлаєте ви.

— Що таке?

— Не зупиняйтеся! Йдіть і йдіть!

— Сходи до них, Еміліє, спитай, чого вони хочуть, — каже одна.

Емілія вертається до човна й питає, чого вам треба:

— Що тут таке? Сталося щось?

— Ні, ні, все гаразд, — відказуєте ви, — тільки йдіть весь час, розумієте, йдіть і не зупиняйтесь.

— А чому?

— Бо ми не можемо стернувати, коли ви раз по раз зупиняєтесь. Треба, щоб човен весь час був у русі.

— В чому, в чому?

— В русі. Щоб він увесь час рухався.

— Гаразд, я їм скажу. А ми добре тягнемо?

— Та добре, дуже добре, тільки не зупиняйтесь.

— А воно й не важко зовсім. Я думала, що буде багато важче.

— Та ні, тут нема нічого хитрого. Треба тільки тягти рівномірно, оце й усе.

— Розумію. Подайте мені мою червону хустку, вона під подушкою.

Ви знаходите хустку, подаєте їй, а тим часом до човна вернулася друга — їй теж потрібна хустка. Вони беруть про всяк випадок хустку й для Мері, але тій вона, виявляється, непотрібна, тому вони приносять її назад, а натомість просять гребінець. Минає хвилин двадцять, поки вони знову рушать, а за першим поворотом побачать корову — і вам доводиться виходити на берег та відганяти корову з дороги.

Ні, поки човен тягнуть дівчата, вони не дадуть вам нудитись ні хвилини…

Джордж кінець кінцем таки розплутав линву і тяг нас, не зупиняючись, аж до Пентон-Гука. Там ми обговорили важливе питання: де нам заночувати. Ми хотіли спати ту ніч у човні, й треба було або ставати на ночівлю там, або пливти далі, аж поки минемо Стейнз. Зупинятись на ніч тепер, коли ще не зайшло сонце, здалось нам трохи зарано, і ми вирішили пропливти ще три з половиною милі до Раніміда — там спокійна, затишна лісиста місцина.

Та згодом ми всі пошкодували, що не зостались ночувати коло Пентон-Гука. Гребти три-чотири милі проти води зранку — це іграшки, але під кінець довгого дня — це тяжка надсада. На тих останніх милях вас уже не цікавлять краєвиди. Ви не розмовляєте й не смієтесь. Кожні подолані півмилі видаються вам за цілих дві милі. Ви не можете повірити, що пропливли ще так мало, ви переконані, що карта бреше. Коли ж ви насилу-насилу проволочетесь, як вам здалося, принаймні десять миль, а шлюзу ще не видно, ви починаєте цілком серйозно побоюватися, що хтось, напевне, вкрав його й утік.

Пам’ятаю, як мені одного разу довелося пережити на Темзі жахливе хвилювання (в переносному розумінні, звичайно). Зі мною була молода дівчина, моя двоюрідна сестра по матері. Ми пливли з верхів’їв до Горінга. Було вже досить пізно, і нам не терпілось — принаймні їй — дістатися додому. Коли ми проминули Бенсонів шлюз, було вже пів на сьому, помалу смеркало, і сестра почала непокоїтись. Сказала, що їй треба бути вдома до вечері. Я відповів, що мені цього хочеться не менше, і видобув карту, щоб дізнатися точно, скільки нам іще лишилось пливти. По карті я визначив, що до найближчого шлюзу, Уоллінгфордського, ще милі півтори, а звідти до Кліва — п’ять миль.

— Не турбуйся, — сказав я. — Уоллініфордський шлюз минемо до сьомої, а потім лишиться тільки один.

І наліг на весла.

Ми проминули міст, і я спитав її, чи не бачить воно шлюзу. Вона відповіла, що ніякого шлюзу не бачить. Я гмукнув — і гребу далі. Через п’ять хвилин я знову попросив її глянути, чи не видно шлюзу.

— Ні,— відповіла вона, — не бачу нічого.

— А ти… знаєш, який він? — спитав я нерішуче, боячись образити її.

Але вона не образилась, тільки сказала, щоб я подивився сам. Я поклав весла й обернувся, Річка видніла в присмерку на якусь милю вперед, але я не міг добачити нічого схожого на шлюз.

— А ми не заблудились, як ти гадаєш? — спитала моя супутниця.

Я відповів, що не знаю, як можливо заблудитись на річці; а втім, додав я, може, ми якимось чином збочили в обвідний канал і нас тепер несе на водоскид.

Ця думка анітрохи не втішила її, і вона почала плакати. Мовляв, тепер ми обоє потонемо, і це їй кара за те, що попливла зі мною.

Я сказав, що це, мабуть, занадто суворе покарання, але вона зі мною не погодилась і хотіла тільки, щоб усе скінчилося чимшвидше.

Я спробував заспокоїти її і якось звести на жарт усю цю історію. Сказав, що я, мабуть, просто гріб не так швидко, як гадав, але скоро вже з’явиться шлюз, — і провеслував ще з милю.

Потім я вже сам захвилювався. Ще раз подивився на карту. На ній був виразно позначений Уоллінгфордський шлюз — півтори милі нижче Бенсонового. Карта була добра, цілком надійна, та я й сам пам’ятав той шлюз. Я двічі проходив його. Де ж ми? Що сталося з нами? У мене з’явилась думка, що все це, напевне, сон, а насправді